Біля ґанку стояв екіпаж, запряжений парою в шорах, оздоблених червоними гвоздиками; в петельках у візничого теж красувалася така гвоздика. Ще на сходах я почув сміх і жіночий голос, але тільки-но подзвонив — запала тиша, а двері хтось ізсередини замкнув. Камердинер, побачивши мене, збентежився й сказав, що дід Адольф дуже заклопотаний і навряд чи прийме мене, одначе все-таки подався доповісти, і в ту саму хвилину вже знайомий мені голос проказав:
— Любий, упусти хлопця, мені страшенно хочеться його побачити. Адже це його фотографія стоїть на письмовому столі? Та, що поряд зі знімком твоєї небоги, хлопцевої матері. Він так схожий на неї, правда? Мені кортить лише глянути…
Дід щось сердито пробурчав. Зрештою камердинер упустив мене.
На столі стояла та сама тарілка з марципанами, що й звичайно, дід Адольф був у своїй незмінній тужурці, а напроти нього сиділа молода жінка в рожевій шовковій сукні, з великим перловим намистом на шиї, і доїдала мандарин. Не знаючи, як звернутися до неї: пані чи панно, я зашарівсь і, боячися звести на неї очі, щоб не озиватись до неї, підійшов привітатися з дідом. Вона з усмішкою дивилася на мене, і дід сказав їй:
— Мій онук у перших, — але знайомити не став, очевидно, після колотнечі з братом він усіляко уникав зводити родичів зі знайомими такого розбору.
— Як він схожий на свою маму! — сказала дама.
— Але ж ви бачили мою небогу лише на знімку! — невдоволено відгукнувся дід.
— Пробачте, любий друже! — звернулася вона до діда Адольфа. — Торік, коли ви важко хворіли, я зіткнулася була з нею на сходах. Правда, вона тільки промайнула повз мене, та й ваші сходи темні, але ця жінка мене вразила. В хлопчика такі самі гарні очі, як у неї. А потім ще ось це, — мовила жінка, проводячи пальцем над своїми брівми. — Ваша шанована небога носить те саме прізвище, що й ви, мій друже?
— Хлопець схожий більше на батька, — буркнув дід; йому було нехіть знайомити цю даму, хай і заочно, з моєю матір’ю, навіть прізвище називати. — Він викапаний батько, а ще вдався в мою покійну матусю.
— Я не знайома з його батьком, — сказала дама в рожевому, ледь нахиливши голову. — Ніколи не була знайома й з вашою покійною матусею. Адже ви пам’ятаєте, ми познайомилися невдовзі потому, як вас зуспіло це безмірне горе.
Я відчував певне розчарування: ця молода жінка нічим не відрізнялась од інших гарних жінок, яких вряди-годи бачив у нашому домі, наприклад, від дочки одного нашого дядька, до котрого я завжди ходив з новорічним вітанням. Приятелька мого діда Адольфа мала такі самі жваві й добрі очі, так само щирий і доброзичливий погляд, тільки вбрана була краще. Я не бачив у ній нічого театрального, чим милувався на картках актрис, не бачив також демонічного виразу, що відповідав тому трибові життя, яке, за моєю гадкою, вона мала вести. Я насилу повірив, що це кокотка, й принаймні ніколи б не повірив, що — кокотка шикарна, якби на власні очі не бачив екіпажу, запряженого парою, рожевої сукні, перлового намиста, якби не знав, що мій дід знається тільки з птицями найвищого лету. Було тільки дивно, якої втіхи зазнає мільйонер, даруючи їй виїзд, особняк і коштовності, гайнуючи гроші на особу з такою скромною і пристойною зовнішністю.
І все ж, силкуючись уявити життя цієї жінки, я думав, що її неморальність пантеличила б мене, мабуть, дужче, якби вона явилася мені з усією конкретністю й наочністю. Дуже пантеличили б таємниці незримих інтрижок, скандалів, через які вона покинула вітчий дім, такий тихий і затишний, і вони пустили на неї вселюдський поговір, завдяки їм вона тепер пишалась, виросла в даму півсвіту і прославилася як жінка, чиї вираз личка та інтонації голосу робили її схожою до багатьох моїх знайомих і несамохіть змушували вважати молодою дівчиною з доброї родини, тоді як вона вже ніякої родини не мала.
Тим часом ми перейшли до «робочого» кабінету, тобто курильні, й дід Адольф, і досі в своїй тужурці, дещо збентежений моєю присутністю, запропонував гості цигарку.
— Ні, дякую, любий, — сказала гостя, — ви ж бо знаєте, я звикла до цигарок, які надсилає мені великий князь. Я призналася йому, що вони збуджують у вас ревнощі.
І вона дістала з портсигара кілька цигарок із золотим написом іноземною мовою.
— Ну, звісно ж, — вигукнула раптом жінка, — я зустрічалась у вас із батьком цього юнака! Адже то — ваш небіж у других? Як я могла забути! Був такий милий, такий ґречний зі мною! — докинула вона скромно й розчулено.
Але, уявивши собі, яким шорстким міг бути мій ґречний, за її словами, батько, — бо мені добре були відомі його холодна й стримана вдача, — я розгубився, наче він допустився неделікатности: мене збентежила невідповідність між надмірною вдячністю цієї жінки та його неласкавістю. Згодом я прийшов до переконання, що одна зі зворушливих рис ролі, яку грають ці гулящі й водночас діяльні жінки, зводиться до того, що вони гайнують свої щедроти, хист, незбулу сентиментальну мрію про красу, — бо, на відміну від митців, не втілюють мрію, не вводять її в рамки буденщини. І легко здобуте ними золото йде на те, аби коштовною оправою прикрасити вбоге й нешеретоване життя чоловіків.
Подібно до того як жінка наповнювала курильню, де дід приймав її в тужурці, звабливістю свого тіла, рожевої шовкової сукні, перлів, тією елегантністю, знамено якої покладала на неї приязнь із великим князем, так само ця жінка зробила з якимсь незначним зауваженням мого батька: делікатно відшліфувала його, згладила, дала високу пробу і, вставивши в нього свій дорогоцінний, чистої води погляд, сповнений покори та вдячности, обернула його на мистецький клейнод, на щось «цілком уроче».
— Послухай, хлопче, тобі пора йти, — сказав дід.
Я підвівся, мною заволоділо непереборне бажання поцілувати руку дами в рожевому, але втримала думка, що це буде таке саме зухвальство, як умикання. Серце моє тьохкало, і я питав сам себе: «Поцілувати її чи не поцілувати?» Потім перестав думати про те, що робити, перестав, аби бути в стані бодай щось зробити. Сліпим і безрозумним рухом, відкинувши геть усі докази, я підніс до губів подану мені руку.
— Який він любенький! Уже вміє бути Галантним, уміє впадати коло жінок — удався в діда. З нього вийде бездоганний джентльмен, — додала вона крізь зуби, щоб надати репліці легкого британського акценту. — Прийшов би до мене на a cap of tea[1], як кажуть наші сусіди англійці. Хай тільки вранці пошле «блакитну картку».
Я не відав, що таке «блакитна картка». Не розумів половини того, що говорила ця дама, але з побоювання, що її слова таять у собі запитання, на яке було б неввічливо не відповісти, я натужував увагу, і це було для мене вельми стомливо.
— Та ні, це неможливо, — сказав дід Адольф, знизуючи плечима. — Його тримають дуже коротко, він багато працює. Бере всі нагороди в колежі, — шепнув він, щоб я не почув цієї брехні й не став заперечувати. — Хто знає, може, з нього вийде другий Віктор Гюґо чи такий собі, знаєте, Волабель.
— Страх як люблю письменників, — підхопила дама в рожевому, — тільки вони й розуміють жінок… Вони та ще такі рідкісні люди, як ви. Даруйте мені моє невігластво, друже: хто такий Волабель? Це не його томики з золотими зрізами стоять у вас у спальні? Пам’ятаєте, ви обіцяли мені дати їх почитати, я поводитимуся з ними дуже обережно.
Дід Адольф терпіти не міг позичати свої книжки, тож і зараз нічого не відповів і вирядив мене в сіни. Нестямно захопившись дамою в рожевому, я палко обцілував протхнулі тютюном щоки мого старого родича, й поки він геть спантеличено, не зважуючись сказати навпростець, натякнув, ніби волів би, щоб я про цей візит не прохопився перед моїми батьками, я зі слізьми на очах запевнив діда, що його доброта просто безмірна і я неодмінно віддячуся.
Справді, я був йому такий удячний, що вже за дві години, сказавши рідним кілька загадкових речень і побачивши, що мої слова безсилі дати їм уявлення про те, що зі мною стряслося незвичайне, вирішив поставити всі крапки над «і» й виклав їм у найменших подробицях, як ходив до діда. При цьому мені й на думку не спадало, що можу цим наробити йому шкоди. Я був далекий від гадки, ніби мої батьки угледять щось негарне в тому, в чому я нічого негарного не вгледів. Хіба ми не виконуємо на кожному кроці прохання приятеля перепросити якусь жінку за те, що він не зумів їй написати? Виконуємо, бо вважаємо, що коли нам байдуже до цієї мовчанки, то так само байдуже й цій особі. Я, як і всі ми, уявляв: мозок інших людей — це зашкарубле й слухняне вмістище, нездатне до специфічних реакцій на те, що в нього вводиться. Ось чому, вірилося мені, кажучи моїм батькам про своє нове знайомство в діда, я одночасно передаю їм, як я й мав за мету, власне доброзичливе ставлення до цієї зустрічі.
На превеликий жаль, критерій оцінки поводження діда Адольфа був у батька й матері зовсім інший. Батько мав з дідом дуже гостру розмову, як це внесли мені в вуха. За кілька днів, зустрівшись на вулиці з дідом Адольфом, який проїздив одкритим екіпажем, я відчув біль, удячність, гризоти, і все це мені захотілося йому передати. Почуття були такі сильні, що простий шапковий уклін здався б проти них жалюгідним, — дід міг подумати, ніби збуваюся банальною ввічливістю. Я поклав собі утриматися від цього явно недостатнього поруху — просто відвернувся. Дід подумав, що батьки не веліли з ним вітатися, й поки віку їм цього не простив. Хоча він помер по кількох роках, ніхто з нас ніколи більше з ним не бачився.
Ось чому я не входив більше до замкненої нині кімнати діда Адольфа. Стояв біля підсобки, тим часом Франсуаза, появившись на порозі, сказала мені:
— Я накажу посудниці зварити каву і подати гарячої води, а мені час до пані Октав.
І тоді я рушив до себе й узявся за книжку. Посудниця була в нас істотою ніби
