З книжок Берґотт малювався мені хирним, зневіреним у правду дідом, осиротілим, самотнім, безутішним. Ось чому я читав, точніше, виспівував про себе його прозу, може, більше dolce і lento[3], ніж це було написано: найпростіша його фраза прибирала для мене зворушливої інтонації. Найбільше я кохався в його філософії, вона скорила мене навік. Я ніяк не міг діждатися, коли за віком перейду у колежі до класу, званого філософським. Але я мріяв лише про те, щоб мене там навчили жити за Берґоттом, і якби мені хто сказав, що метафізики, якими я захоплювався, не мають ніякого стосунку до нього, я відчув би розпач закоханого, який присягається до судної дошки, а йому відповідають, що в нього заведуться ще й інші полюбовниці.
Якось у неділю, коли я сидів у саду, мене відірвав від книжки Сванн, який завітав до моїх батьків.
— Що це ви читаєте, можна глянути? Он як, Берґотта! Хто ж вам порадив?
Я відповів, що Блок.
— А, це той хлопчина, я його колись у вас бачив, страшенно подібний до беллінієвського портрету Магомета II! Схожість просто разюча: такі ж дугасті брови, такий же закандзюблений ніс і такий же вилицюватий. Треба ще завести борідку, і буде тобі викапаний Магомет. Принаймні смаку він не позбавлений: Берґотт — письменник прегарний.
Побачивши на моєму лиці вираз блаженства, навіяного Берґоттом, Сванн, не охотник говорити про своїх знайомих, з ґречносте зробив виняток для мене. — Ми з ним на короткій нозі, — промовив він. — Можу попросити, щоб він надписав цю книжку, якщо вам буде приємно.
Я посоромився, зате почав розпитувати Сванна про Берґотта:
— А хто його улюблений актор, ви не знаєте?
— Актор? Хтозна. Мені відомо лише, що він не знає рівні Берма, її він ставить над усіх. Ви бачили її?
— Ні, пане, батьки не пускають мене до театру.
— Шкода. А ви упрохайте їх. Берма у «Федрі», в «Сі-ді» — це, якщо хочете, тільки актриса, я не вельми вірю в «ієрархію» мистецтв. (Я зауважав, — і мене це вражало в розмовах його з бабусиними сестрами, — що коли Сванн говорив про щось серйозне, коли вживав вираз, пов’язаний з його оцінкою чогось важливого, він намагався підкреслити його тоном, неуважним і ущипливим, він наче брав його в лапки, мовляв, його хата скраю і буцімто питаючи: «Слово «ієрархія» вам відоме? Так кажуть тільки диваки». Але якщо це було дивно, то навіщо він сам казав: «ієрархія».) Через якусь мить він додав:
— Її гра така ж шляхетна, як будь-який шедевр, ну як… — він розсміявся, — … як ті шартрські королеви!
Досі ця його нехіть до серйозних розмов здавалася мені паризьким шиком, якоюсь противагою провінційному догматизмові бабусиних сестер, а ще я уявляв, що це дух того кола, де обертався Сванн і де як реакція на романтизм попередників панує інтерес до дрібних, неспростовних фактів, які колись зневажали за їхню банальність; гучні «фрази» відкидалися. Проте нині у ставленні Сванна до явищ мені ввижалося щось несправедливе. Здавалося, що він не сміє мати власної думки і спокійний душею тільки тоді, коли викладає, нічого не пропускаючи, достеменні подробиці. Але він при цьому не усвідомлював, що домагатися такої докладносте в розповіді — це все одно що висловлювати свою думку. Нараз мені згадався той вечір, коли я так побивався, що мама не прийде мене поцілувати, і коли він зауважив, що бали принцеси Леонської нудні. А проте все його життя минало саме в таких розвагах. У цьому я бачив суперечність. Для якого ж іншого життя запасав він свої поважні думки, судження, уже винесені поза всякі лапки? Коли ж він перестане з поштивою сумлінністю робити те, що самому йому здається смішним? І в тому, як Сванн говорив зі мною про Берґотта, я помітив щось притаманне, щоправда, не йому одному, а всім шанувальникам цього письменника — подрузі моєї матері, докторові дю Бульбону. Про Берґотта вони говорили те саме, що й Сванн: «Це чудовий письменник, такий своєрідний, він трошки передає куті меду, але шарм у нього невідпорний. Не треба дивитися на обкладинку — зразу бачиш його руку». Але ніхто не зважився про нього сказати: «Це великий письменник, у нього величезний талант». Вони навіть не говорили про якийсь талант. Не говорили, бо не знали, талановитий він чи ні. Нам треба довго мулятися, перш ніж ми зуміємо розпізнати в новому письменникові те, що в нашому музеї прописних істин носить назву «великий талант». Саме його самобутність і заважає нам виявити повну схожість з так званим «талантом». Ось чому ми охоче вживаємо щодо нього такі епітети, як оригінальний, чарівний, тонкий, сильний. І тільки згодом уже доходимо до розуміння, що все це вкупі і зветься талантом.
— Про Берма Берґотт десь згадує? — спитав я у Сванна.
— Здається, в книжечці про Расіна, але книжка, мабуть, уже розійшлася. А втім, по моєму, був передрук. Я довідаюся. Зрештою, я можу спитати в Берґотта про все, що ви бажаєте, — він щотижня незмінно вечеряє у нас. Це великий друг моєї доньки. Вони разом оглядають старовинні міста, собори, замки.
Про суспільну ієрархію я не мав жодного уявлення, а тому батькову незмогу одвідувати панство Сваннів я перевернув по-своєму: я гадав, що між нами величезна відстань, і це підносило їх у моїх очах. Я шкодував, що мама не фарбує волосся і не квацяє губ, як це робила, за твердженням нашої сусідки, пані Сазра, Сваннова дружина, прагнучи подобатися не мужеві, а панові де Шарлюсові. Я думав, що вона нами гордує, і мені це дошкуляло через Сваннову доньку, адже вона була гарненька, як я чув, дівчинка, і я часто марив про неї, і її гоже личко весь час витало переді мною в уяві. Аж це одного дня я, розмовляючи з паном Сванном, ще й довідуюся, як його доньці добре живеться і в яких вона пишається достатках та привілеях: досить їй спитати в рідних, хто сьогодні у них обідає, як почує у відповідь два світло-сяйних склади, золотокуте наймення гостя: Берґотт, давній приятель їхнього дому; а потім за столом задушевна бесіда з Берґоттом про те, чого він не пише у своїх книгах і про що мені так кортіло почути його віщування, — це для неї все одно що для мене розмова з бабусею у перших, і врешті коли вона оглядає місто, її супроводжує Берґотг, як прославлений і нерозпізнаний Бог, який зійшов до смертних. Ось чому я відчув, що панночка Сванн — якась вища істота, а я проти неї — ґевал і невіглас, і при цьому я так виразно усвідомив усю солодкість і всю незмогу бути її другом, відчув, як мою душу шарпають і жага, і розпач. Тепер, коли я думав про неї, я найчастіше бачив її перед собором, вона пояснювала мені, що втілює та чи інша статуя, і з доброзичливою усмішкою рекомендувала мене як свого друга Берґоттові. І щоразу духовні чари, навіяні мені соборами, чари ільде-франських пагорбів та нормандських рівнин викрешували відблиск на образі панни Сванн, створеному мною: мені залишалося тільки покохати її. Якщо ми віримо, що якась істота причетна до невідомого нам світу і що її любов нас туди веде, то з усіх умов, потрібних для зародження кохання, ця умова є вирішальною, якщо вона є, то все інше здається другорядним. Навіть ті жінки, які судять про чоловіка ніби лише по зовнішності, насправді бачать у цій зовнішності ауру якогось особливого світу. Ось чому вони люблять військовиків, пожежників; форма змушує їх бути поблажливішими до зовнішности. Цілуючи їх, жінки думають, що під кірасою б’ється незвичайне серце, зухвале й ніжне. Молодий монарх або наступник трону, мандруючи в чужих краях, не потребує для найвідрадніших перемог карбованого профілю, зате біржовому маклерові, мабуть, без такого профілю не обійтися.
Я читав у садку, на превеликий подив моєї бабусі в перших, до якої не доходило, чому це я взяв книжку не в неділю, коли заборонено робити щось серйозне й коли сама бабуся відкладала шитво (в будень вона б сказала: «Ти знов читанням бавишся? Адже сьогодні не неділя», бо для неї читання було хлоп’яцтвом і марним гаянням часу). Ну, а тітка Леонія в чеканні на Евлалію теревенила з Франсуазою, казала, ніби оце допіру бачила, як пройшла пані Ґупіль «без парасольки, в шовковій сукні, недавно пошила в Шатодені. Якщо їй доведеться сходити кудись далеко до вечірні, вона як хлющ вимокне».
— Може, може (це означало: а може, й ні), — відказувала Франсуаза, не заперечуючи при цьому й щасливішого розв’язання.
— Ба! — вигукувала тітка, плескаючи себе по лобі. — Згадала: адже я так і не з’ясувала, чи встигла вона на піднесення дарів. Не забути спитати Евлалію!.. Франсуазо, подивіться на цю чорну хмару за дзвіницею і як зловісно освітлені сонцем дахи: ні, цей день без дощу не минеться. Така спека довго не встоїть, ач парить. І що швидше зайде буря, то краще, бо до бурі мій віші не засвоїться, — додала тітка, для якої засвоюваність віші важила куди більше, ніж побоювання, коли б пані Ґупіль не зіпсувала собі сукні.
— Може, може…
— А застукає дощ на площі — там не дуже сховаєшся… Що? Вже третя година? — вигукувала раптом тітка, бліднучи. — В такому разі, вечірня вже почалась, а я забула прийняти пепсин! Тепер мені зрозуміло, чому віші булькає в мене в шлунку.
Вона хапала молитовник у бузковому оксамиті з золотими клямрами, звідти висипалися пожовклого паперу образки, облямовані мережками, які правили за закладки святочних молебнів, ковтала краплі й заходжувалася притьмом читати молитву по молитві, зміст яких їй дещо тьмарила непевність, чи встигне пепсин, зажитий нескоро після віші,
