А втім, Франсуаза не дуже побивалася б, якби тітка, чию нестримну гойність добре знала, з душевної доброти щось дарувала, але тільки багатим. Можливо, вона думала: багатий господининих подарунків не потребує, отже на нього не прогріхуєш дурно, що світить тітці в очі з розрахунку. Зрештою приноси людям маєтним, таким, як пані Сазра, пан Сванн, пан Леґранден, пані Ґупіль, людям «такого самого рангу», що й пані Леонія Октав, особам, які «на рівній нозі» з нею, здавалися Франсуазі підложжям того дивовижного й блискучого життя, яке провадять багаті, полюючи, даючи бали та обмінюючись візитами, — це життя розчулювало нашу кухарку. Але де й дівалася Франсуазина щиросердність, коли обдаровані тітчиними щедротами належали до тих, кого Франсуаза називала: «такі самі люди, як я, люди не кращі за мене». Ними вона гордувала найбільше, якщо тільки ті не зверталися до неї «пані Франсуазо» й не підкреслювали своєї меншовартости.
І ось, коли Франсуаза побачила, що тітка її не слухається, робить по-своєму, розкидаючи гроші (так принаймні думала Франсуаза) на людей негідних, то вирішила, що проти астрономічних сум, якими тітка вщедряла Евлалію, їй, Франсуазі, перепадає мізерія. На її думку, не було в комбрейських околицях такої заможної ферми, яку Евлалія не змогла б легко й просто купити на гроші, накопичені від візитів до моєї тітки. Щоправда, Евлалія своєю чергою вірила, ніби Франсуаза збила добрий капітал. Франсуаза, звичайно, зичила їй не надто багато добра. Вона терпіти не могла Евлалію, проте остерігалась, і поки Евлалія сиділа в тітки, вона вважала за краще «підпускати їй меду». Зате коли та йшла геть, Франсуаза розважала серце, й, дарма що не називала на імення, а проте її сивілині віщування чи апофегми загального характеру в дусі Екклезіаста підказували тітці, на кого Франсуаза важить. Відслонивши краєчок фіранки й побачивши, що Евлалія вже вийшла за поріг будинку, Франсуаза вирікала:
— Підхлібники вміють улізти в душу й вимантачити грошенят, але дарма! Колись Господь Бог покарає їх. — І при цьому зизом позирала на тітку з тим значущим виглядом, з яким Іоас, маючи на увазі лише Аталію, вимовляє:
— Гірським потоком змиє щастя злих.
Але коли вкупі з Евлалією приходив і кюре й сидів у тітки крячкою, а тітка знемагала, Франсуаза, вирядивши Евлалію за поріг, поверталася до тітки й казала:
— Пані Октав! Вам треба відпочити, у вас дуже зморений вигляд.
Тітка у відповідь зітхала, та так тяжко, що здавалося, ніби це її останнє зітхання, і заплющувала очі, мов небіжчиця. Але не встигала Франсуаза спуститися вниз, як на ввесь дім лунали чотири оглушливі дзвінки й тітка, підвівшись у ліжку, кричала:
— Пішла вже Евлалія? Уявіть, я забула спитати її, чи встигла пані Ґупіль на піднесення дарів у церкві! Швидше наздоженіть її!
Але Франсуаза поверталася сама: по Евлалії вже й слід запався.
— От гадство! — гукала тітка, похитуючи головою. — Проґавила найголовніше!
Так, день поза день, і спливало життя тітки Леонії, і цю тихомирну його одностайність вона з напускною зневагою, але й із задушевною ніжністю називала «нудьгувати світом». Пильнована всіма, а не лише в нашому домі, де кожен, переконавшись у марності радити Леонії здоровіле життя, поволі звик шанувати її «нудьгування», але навіть у містечку, де за три вулиці від нас пакувальник, перш ніж збивати свої ящики, посилав запитати Франсуазу, чи не «відпочиває» пані, — оте «нудьгування» було цього року порушено.
Як непомітно дозріває схований між листям овоч і нараз падає з гілки, так однієї ночі обродилася посудниця. Мучилась вона страшенно, й, за відсутносте в Комбре повитухи, Франсуазі довелося вдосвіта вирядитись до Тіберзі. Зойки посудниці не дали тітці «відпочити», і тітка відчувала гостру потребу в Франсуазиних послугах, але Франсуаза, хоча до Тіберзі було руку простягти, повернулася вже пізно. Ось чому мама сказала мені вранці:
— Піди подивись, чи не треба чогось тітці.
Я ввійшов до першої кімнати й крізь прочинені двері побачив, що тітка спить, лежачи на боці, часом схропуючи. Я збирався вже нишком вийти, аж це мої кроки, певно, вдерлись у її сон і «перемкнули його швидкість», як кажуть про авто, бо музика хропіння ввірвалась, а за мить відновилася тоном нижче; потім тітка прокинулась і лягла так, що я міг побачити половину її обличчя: на ньому був вираз жаху, тітці, мабуть, снився кошмар.
У тій позі вона не могла бачити мене, а я закляк на місці, не знаючи, на яку ступити: підійти ближче чи піти геть? Але тітка, мабуть, уже прочунялася й переконалась, що все це привиддя їй наснилося. Радісна усмішка та благоговійна вдячність Богові за те, що з його призводу життя не таке круте, як сновидіння, осяяли її лице, і вона, за звичкою розмовляти з собою, коли вважала, що в кімнаті нікого немає, забубоніла: «Дякувати Богові! В нас у домі тільки й клопоту, що посудниця розроджується. А ось на тобі: мені снилося, ніби мій сердешний Октав воскрес і щодня впрохує мене гуляти!» Рука сягнула по рожанця на нічному столику, проте сон знов скував тітку, й вона так і не дістала рожанця. Тітка заснула, заспокоєна, а я вийшов навшпиньки з кімнати, отож ні вона сама, ні хто інший не дізнався про те, що я підгледів і підслухав.
Мовлячи, ніби тітка Леонія тихенько, без усяких змін, «нудьгувала світом», я поминаю такі виняткові явища, як пологи посудниці, так само і події, що, повторюючись якнайточніше через однакові проміжки часу, впровадили в її життя додаткову одностайність. Щосуботи пополудні Франсуаза вирушала на ринок до Руссенвіль-ле-Пена, й тому ми снідали на годину раніше. Тітка настільки призвичаїлася до такого порушення своїх звичок, що це зробилося ще однією звичкою. Вона так до того «притерлася», казала Франсуаза, що якби їй випало снідати в суботу, як в інші дні, то це її ще дужче пантеличило б.
Для всіх нас, між іншим, цей ранній сніданок надавав суботі особливої подоби, поблажливої й, сказати б, любої. Іншими днями ми мусили мліти добру годину, поки заморювали черв’ячка, а тут знали: за кілька хвилин побачимо салату з цикорію, як щедре частування — омлет і позачерговий біфштекс. Субота стала однією з тих внутрішніх, мало не політичних подій, які за спокійного плину життя й тісного гурту знайомих забезпечують людську злагоду й робляться улюбленою темою розмов, приводом для дотепів і всіляких присмачувань. Вони б могли правити за тло для циклу леґенд, якби серед нас були епічні поети.
З самого ранку, ще не вдягнені, з доброго дива, просто задля втіхи випробувати силу односердя, ми щиро, в доброму гуморі говорили одне одному, як справжні патріоти: «Гайда! Гайда! Адже сьогодні субота!» Тим часом тітка, радячись із Франсуазою і врахувавши, що цей день довший за інші, казала:
— Добре, якби на честь суботи ви запекли шмат телятини!
Іноді хтось неуважний діставав о пів на дванадцяту годинника:
— Ого! До сніданку ще цілих півтори години!.. А інші врадувано нагадували йому:
— Та схаменіться! Забули, що сьогодні субота?
Чверть години ми реготали й нарешті надумували піднятися до тітки і розповісти про цю забудькуватість, аби посмішити і її. Здавалося, небесний лик і той мінився. Після сніданку навіть сонце, зважаючи на суботу, ледарювало зайву годину в зеніті. Декому здавалося, ніби саме час піти пройтись, але з дзвіниці церкви Святого Іларія раптом долинали два удари. Вулиці збезлюдніли, порозходилися навіть вудкарі з берегів прозорої й прудкої річки. На ясному небі лише де-не-де біліли самотні хмаринки, й той, хто думав прогулятися, здивовано вигукував:
— Як? Ще тільки друга година?
А йому хором відповідали: — Помиляєтеся, сніданок сьогодні в нас був на цілу годину раніше, ви забули, що нині субота!
Ніщо так не веселило Франсуазу, як подив варвара (ми називали так кожного, хто не відав особливостей суботи), — варвара, котрий являвсь об одинадцятій годині до батька й бачив усіх нас за столом. Франсуазі це здавалося кумедним, бо розгублений візитер ні сном ні духом не відав, що в суботу ми снідаємо раніш, але ще більше веселощів додавав їй мій батько (крайньому шовінізмові якого вона, до речі, співчувала всім серцем): зовсім не допускаючи, щоб варвар міг не знати такої простої речі, тож, не вдаючись у докладні роз’яснення, чому це ми вже в їдальні, батько просто казав:
— Але ж сьогодні субота!
Дійшовши до цього місця в своїй розповіді, Франсуаза спинялась, аби втерти сльози, які виступили в неї від сміху, після чого, для більшої втіхи, вигадувала відповідь одвідувача, котрому слово «субота» нічого не промовляло. І ми не тільки не нарікали на це прикрашення, навпаки, заохочували Франсуазу далі:
— Здається, він іще щось сказав… Першого разу ви розповідали довше…
Навіть моя бабуся в перших відкладала шитво, зводила голову й зорила на нас поверх окулярів.
Особливістю травневих субот було й те, що тоді ми ходили на Богородицькі відправи.
У храмі часом здибувалися з паном Вентейлем — він гостро картав «прикру неохайність молодих людей, яких заторкнули нові віяння», тож мама, перш ніж ми вирушали до церкви, пильно оглядала мене.
Одного такого травневого дня я був зачарований глодом. Глід був не просто в церкві, святому місці, де нам дозволялося бувати, — ні, він лежав на престолі, невіддільний од таїнства, у звершенні якого брав участь, по-святковому переносив од свічника до свічника, від скуделі до скуделі переплетені гілочки, тішачи зір, бо їхні листяні фестони були обтикані, наче фата нареченої, пуп’янками білої білі.
На все це пишне убранство я позирав покрадьки, але відчував, що воно живе й що сама природа, нарізьбивши листя й тим надавши білим пуп’янкам невідпорної зваби, належно оздобила це вдале поєднання народного свята й урочистого таїнства. Вище над престолом квітки з безтурботною чепурністю розкривали вінчики, а ті недбало, ніби це був легесенький стрій із серпанку, підтримували пучки тонких, мов павутинка, тичинок, які повивали квітки маревом. Милуючись квітками, намагаючись уявити, як вони розпукуються, я малював це собі наче жвавий, задерикуватий рух голівки дівчини в
