Іншої змістової наповненосте мотив «дівчат-квіток» сконцентрований у другій книзі роману, але присутній, переважно конотативно, і в інших його частинах. Тут зграйка «напіврозквітлих дівчат» (jeunes filles en fieur) на березі моря, на тлі сонячного простору й мінливих блакитних хвиль, почуття й переживання, які вони пробуджують у Марселя, весь цей буттєвий феномен стає емоційно наповненим ненав’язливим уособленням молодости, незакаламученої краси й радости життя. Безперечно, «У затінку дівчат-квіток» є найсвітлішою і найжиттєстверднішою, найпоетичнішою книгою Прустового роману. Варто зазначити, що в цьому неабияку роль відіграє та обставина, що її дійство розгортається переважно серед природи, а не в аристократичних салонах чи буржуазних вітальнях, не у вишуканому, але тісному й задушливому світі. У подальших книгах роману названий мотив вплітається в інші мотиви — природи, любови, плинности й зникомости життя.
Особливу, самодостатню цінність мав для Пруста світ природи, його творові притаманна глибина вникнення в її спонтанність та «живу красу», а також тонкість їхнього відтворення. Письменник досконало володів імпресіоністичною технікою пейзажу, що спиралася на відкриття великих французьких малярів-імпресіоністів (які він приписав у романі одному з його персонажів-митців, Ельстірові), що з особливим блиском та переконливістю продемонстрував у пейзажах другої книги твору. Та воднораз природа не сходить у нього до імпресіоністичних вражень та їхніх замальовок, вона також постає у його творі, сказати б, у фізичній явленості, у своїй предметно-чуттєвій красі. Ось картина весняного дня в полі з першої книги роману: «Ця жива краса зворушувала до сліз, бо хоч би яких ефектів витонченого мистецтва вона досягала, відчувалося, що вона — природна, що ці яблуні стоять тут у чистому полі, ніби селяни на якійсь із великих доріг Франції. Потім промені сонця змінилися раптом променями дощу; вони своїми смугами затулили обрій, накинули на ряд яблунь сіру сітку. Проте яблуні, як і досі, височіли у своїй красі, світлій і рожевій, під зливою і холодним вітром; то був весняний день».
Варто зазначити, що після першої і другої книг природа порівняно рідко з’являється безпосередньо на сторінках роману, але симптоматично, що час від часу, особливо у «Содомі і Гоморрі», цілком у стилі Толстого, якого можна назвати другим з улюблених Прустових письменників, зображуване із життя вищих кіл співвідноситься з природою і кваліфікується як «неприродне» з негативним аксіологічним підтекстом. Про те, що загалом означала для Пруста природа, допомагає здогадуватися один з останніх записів, зроблених непевною рукою вмираючого письменника: «Дерева, ви мені більше нічого не скажете…»
До чільних мотивів, що проходять крізь весь роман Пруста, належить філософський, чи метафізичний; не випадково деякі дослідники говорять про наскрізну «метафізичну ідею» твору. Щоправда, сам Пруст виступав проти наповнення романів філософією; він писав у книзі «Проти Сент-Бева»: «Нашпиговуючи свій роман філософією, яка не матиме ніякої ціни ні в очах філософів, ні в очах літераторів, романіст допускає найнебезпечнішу помилку». Однак він тут-таки зауважує, що «літератор може не < менш глибоко проникати в реальність речей, але він має йти іншим шляхом» — без «філософського методу», шляхом спонтанного проникнення в реальність речей, точніше кажучи — в буттєві феномени, про які йшлося вище.
Безперечно, метафізика входить до Прустового роману, але не у вигляді розробки філософських тез та постулатів, вона існує в ньому радше як умонастрій, духовно-душевний стан, що знаходить вираз у різноманітних медитаціях метафізичного характеру. Особливе місце в цих медитаціях посідає проблема часу, яка, зрештою, постає в метафізичному аспекті. Та передусім до метафізичних роман можна віднести тому, що він організовується навколо метафізичної ідеї, що йдеться в ньому не лише про проникнення в «реальність речей», а й про пошуки світу глибшого й істиннішого, ніж емпіричний світ, світу, не підвладного часові, зникненню, смерті.
Із наскрізних мотивів, що теж належать до «внутрішнього кола» твору, варто відзначити мотиви любови та мистецтва. Обидва вони тісно пов’язані з метафізичним мотивом і переплітаються з ним. Мотив любови в його розгортанні дедалі більше переростає в мотив алієнації, самотности людини та її приречености на самотність, а в мистецтві автор вбачає шлях і засіб реалізації означеної метафізичної ідеї, шлях і засіб «віднайдення часу».
Пруст мав усі підстави порівнювати свій роман із симфонією. Це справді поліфонічний твір, але на інший лад, ніж, скажімо, романи Достоєвського, в яких поліфонічність в основному зводиться до поліфонії ідей. У Прустовім романі маємо поліфонію тем і мотивів, ідей і емоцій, їхній спонтанний рух без чітко окреслених колізій та драматичних вузлів, словом, вільну композицію, що імітує плин пам’яти.
Особливе місце у структурі багатотомного Прустового роману належить уставній повісті «Кохання Сванна», яка займає левову частину першого тому. Це передісторія основного сюжету, життя героя-оповідача Марселя, і водночас своєрідна увертюра до роману, в якій стисло подано його головні мотиви й колізії. Дія повісті відбувається ще до народження Марселя, але він якоюсь мірою зберігає функції наратора, з тією різницею, що тут спирається не на свої безпосередні враження, а на розповіді батьків та інших людей, котрі знали Сванна замолоду. Воднораз Сванн у нарації наближається до оповідача, стає ніби його «двійником» — у тому розумінні, що до нього раз у раз стягується оповідь і її панорама переломлюється крізь призму його сприйняття та рефлексії, багато в чому близьких до оповідачевих.
У вставній повісті маємо ті самі провідні мотиви, що й в основному корпусі роману — мотиви «сторін» і природи, любови й мистецтва, але провідними виступають два останні, хоч тут вони співвідносяться між собою по-іншому. Виходець із багатої буржуазної родини, Сванн постає на сторінках повісті як світська людина, прийнята в аристократичних колах. Водночас він захоплюється мистецтвом; грунтовно обізнаний із малярством, він справді глибоко його розуміє і тонко відчуває, пише книгу про Вермера, чудового голландського маляра XVII ст. У всьому цьому він близький Марселеві і навіть якоюсь мірою виглядає його «двійником». Але у нього немає тієї одержимосте мистецтвом, повної відданости йому, що виявиться згодом у Марселя. Мистецтво не стало для нього сенсом життя, воно було ним «зраджене», і тому особиста драма стала для нього такою руйнівною: його життя перетворюється на порожнечу, що заповнюється повсякденним дріб’язком, відбувається неухильна деградація особистости й розчинення в міщанському середовищі.
«Кохання Сванна» — це по-своєму драматична історія любови духовно багатої і витонченої особистости, закоханої у красу та мистецтво, до жінки, нерівної йому своїми духовно-психологічними якостями, обмеженої і вульгарної утриманки. У повісті маємо перший варіант незвичайно тонкого аналізу зародження й розвитку почуття, психологічного процесу, названого Стендалем «кристалізацією любови» (але у Пруста, на відміну від теорії Стендаля, йде він не від об’єкта, а від суб’єкта). Це процес, що відбувається у внутрішньому світі Сванна, який творить образ Одетти, що далеко розбігається з реальним прототипом. Увага автора зосереджується на одуховленні почуття, яке в цьому разі є одуховленням і поетизацією жінки, найменше цього гідної. У кристалізації почуття Сванна найактивніша роль належить мистецтву, образи й рефлекси якого внаслідок усіляких збігів переносяться на Одетту і змінюють її — у сприйнятті героя. Кохання зароджується тоді, коли її образ починає пов’язуватися у нього з чарівною фразою із сонати Вентейля, яка звучить у його душі й стає каталізатором почуття. Несвідомо для самого Сванна ця музика асоціюється з Одеттою, а далі зливається з нею, надаючи їй загадкового чару. Таким самим каталізатором почуття стає Сепфора із фрески Боттічеллі, коли Сванн запримітив, що овал обличчя й лінія фігури Одетти схожі на цей малярський образ, який він так любив: «Він дивився на неї; в її личку і в її постаті воскресала частина фрески, яку Сванн відтепер завше намагався у ній побачити, чи був він біля Одетти, чи тільки думав про неї».
Одне слово, Одетта у сприйнятті Сванна дедалі зміщується у світ мистецтва, огортається його атмосферою, асоціюється з його образами та похідними від них відчуттями і переживаннями, так одуховлюючись і поетизуючись, що, зрештою, він втрачає здатність бачити її такою, яка вона є насправді. Ця здатність повертається до нього після одруження з Одеттою, яким було шоковане середовище, до якого він належав. У кінцевих рядках повісті читаємо про те, що «Сванн подумки скрикнув: «Подумати тільки, я зіпсував роки свого життя, я хотів померти лише тому, що безтямно покохав жінку, яка не могла мені подобатися, жінку не в моєму жанрі!»»
У контексті всього твору «Кохання Сванна» — це ніби перший начерк теми, яка поглиблену розробку знайде у подальших частинах, в історії любови Марселя та Альбертини. Розпочинається вона у другій книзі роману, «У затінку дівчат-квіток», а завершується у передостанній, що має назву «Альбертина зникає». У цій сюжетній лінії названа тема пов’язується з екзистенційними проблемами буття, зокрема з проблемами алієнації, приречености людини на самотність і марні спроби подолати її в любові. У розробці цього мотиву Пруст виходить із постулату, що особистість «іншого», його внутрішній світ для нас неприступні, двері в чужу душу закриті. Спершу Марсель сподівався, що ця неприступність, ця закритість чужої душі долаються любов’ю, але виявилося, що це ілюзія, яка швидко розвіюється життєвим досвідом. Виявилося, що «існує милий закон природи, який діє у найскладніших суспільствах, і за цим законом живемо ми, нічого не знаючи про істоту, яку любимо».
За Прустом, кохання втілює в собі притаманну нам «жахливу потребу в людській істоті», виходу за межі свого «я» (бувають хвилини, коли відчуваєш потребу вийти за межі своєї особистости й побувати в гостях у чужої душі). Але все те, за що ми любимо жінку, вноситься нами самими в її образ; те, що у вставній повісті сталося зі Сванном і могло ще виглядати як індивідуальний випадок, у подальших книгах твору, у філософсько-ліричних Марселевих медитаціях набуває обрисів якоїсь універсальної і майже фатальної закономірности. «Я із самого себе добував усю своєрідність, усі неповторні особливості коханої істоти, все те, що робило її необхідною для мого щастя», — підсумовує Марсель історію своїх складних і болісних стосунків з Альбертиною. Причина і в ірраціональності людської природи, у тому, що її емоції і пристрасті не вкладаються в жодні засади й приписи і не піддаються раціональному розумінню й логіці. Справжня любов до Альбертини пробуджується у Марселя тоді, коли
