— Скажіть по щирості, що ви думаєте про них, ми вас не видамо.

На теє Сванн відповів:

— Та я ніскілечки не боюся герцогині (якщо ви говорите про де Ла Тремуй). Запевняю вас, у неї бувати люблять. Не скажу, щоб це була людина «глибока» (він вимовив «глибока» так, нібито це слово було смішне; Сваннова мова заховала слід тих навичок, які в ньому тимчасово стерло душевне оновлення, породжене інтересом до музики, — нині він висловлював іноді свої переконання палко), але я можу сказати вам з усією щирістю: вона натура інтелігентна, а чоловік її всебічно освічений. Це люди чарівні.

Тут пані Вердюрен, відчуваючи, що один схизматик може розколоти увесь її гурток, і люта на цього упертюха, який не бачив, якого болю завдають їй його слова, з серцем гукнула:

— Думайте про них усе, що вам заманеться, але, будь ласка, не кажіть цього нам!

— Все залежить від того, що ви називаєте інтелігентністю, — мовив Форшвіль, якому теж хотілося вразити. — Нумо, Сванне, що ви розумієте під інтелігентністю?

— Власне! — підхопила Одетта. — Це саме одна з тих поважних речей, про які я хочу знати його думку, а він як набрав у рот води.

— Воно, то так, але… — запротестував Сванн.

— Не викручуйтесь! — гукнула Одетта.

— А хіба він крутій? — спитав доктор.

— Для вас, — вів далі Форшвіль, — інтелігентність — це світське патякання, це уміння підсипатися?

— Доїдайте ж, треба прибирати тарілки! — роздратовано сказала пані Вердюрен Саньєтту, який, поринувши в роздуми, перестав їсти. І може, дещо засоромлена своїм тоном, додала: — Та ні, ви не поспішайте, це я тільки так сказала, щоб не затримувати інших.

— Є досить цікаве визначення інтелігентності, — почав Брішо спроквола, — у цього мирного анархіста Фенелона…

— Слухайте! — звернулася пані Вердюрен до Форшвіля і до доктора. — Зараз він нам викладе, як визначав інтелігентність Фенелон, це ж цікаво, не щодня почуєш такі речі.

Але Брішо чекав, щоб Сванн дав своє визначення. А Сванн мовчав, і це його одмагання потопило словесний турнір, яким пані Вердюрен збиралася почастувати Форшвіля.

— Отак само й зі мною! — вередливо сказала Одетта. — Благо, що не тільки я, з погляду пана Сванна, не рачила до нього дорости.

— Скажіть, а ці де Ла Тремуй, зображені панею Вердюрен так непривабливо, — спитав Брішо, виразно карбуючи слова, — не походять від тих, з якими ця поштива снобка пані де Севіньє рада була, за її визнанням, познайомитися, бо це знайомство прислужилося її кметам? Щоправда, маркіза мала ще одну рацію, для неї ще істотнішу, бо з її письмацькою сверблячкою їй хотілося спитати кожного зустрічного. І ось із щоденника, який пані де Севіньє регулярно посилала доньці, випливає, що де Ла Тремуй, добре з усім обізнана завдяки своїм високим зв’язкам, робила закордонну політику.

— Та ні, це, мабуть, однопрізвищні, — бовкнула пані Вердюрен навмання.

Саньєтт, передавши квапливо метрдотелеві свою ще повну тарілку, знову задумався, але потім прочнувся і зі сміхом заходився розповідати, як він обідав з дюком де Ла Тремуєм і як за столом з’ясувалося, що дюк не знає, що Жорж Санд це псевдонім жінки. Сванн, щиро прихильний до Саньєтта, зголосився навести приклади, які доводили, що подібне невігластво річ неможлива для такої культурної людини, як дюк, але раптом умовк: до нього дійшло, що Саньєтт доказів не потребує, бо все це висмоктане з пальця, його імпровізований вимисел. Цей славний муж потерпав через те, що Вердюрени записали його в «зануди», а що він бачив, що на цьому обіді він геть бліденький, то надумав бодай на кінець трапези зробити спробу розвеселити товариство. Спасував він одразу і, з нещасним виглядом людини, яка побачила, що провалилася, і ніби заклинаючи Сванна припинити марну суперечку, залепетав легкодухо: «Ваша правда, ваша правда, але як я й перебрехав, то це, маю надію, не злочин», — після чого Сваннові закортіло запевнити його, що все, звісно, так і було і що це прецікаво. Доктор, свідок їхньої розмови, вирішив, що зараз слушно було б ввернути Se non O vero, але побоявся пошитися в дурні.

По обіді Форшвіль підійшов до доктора.

— Ця пані Вердюрен колись не була погануля, до того ж з нею можна погомоніти про всяку всячину, а для мене ця річ не остання. Звичайно, вона вже марніє. Зате пані де Кресі — оце, я вам скажу, козир-дівка, тільки й знає, шельма, бісики пускати! Ми говоримо про пані де Кресі, — пояснив він Вердюренові, коли той підійшов до них, посмоктуючи люльку. — По-моєму, жінка огненна…

— Нехай огненна, аби до мене, — ускочив у слово Коттар: міркуючи, як би втулити цей заяложений дотеп, він усе підстерігав, коли Форшвіль передихне, і потерпав, що як розмова перескочить на інше, то дотеп пропаде, і проголосив він його з тою надмірною прихвалістю та самопевністю, які личкують невід’ємні від хизування холод і тремтіння. Форшвіль цей дотеп знав і з чемности посміявся. Зате пан Вердюрен прикинувся, ніби йому дуже смішно, бо недавно винайшов спосіб, як передавати, коли ти в веселому гуморі, спосіб зовсім одмінний од жіночого, але такий самий простий і ясний. Він брався судомно посіпувати головою і плечима, як той, хто мало не лусне зо сміху, а потім закашлювався, ніби в горлі дерло у нього від диму своєї люльки. І, затиснувши люльку в зубах, він міг на безрік удавати задуху і напад сміху. Тож він і пані Вердюрен навпроти нього, яка, слухаючи якусь художникову історію, жмурилася, перш ніж упустити голову на руки, скидалися на дві театральні машкари, які уособлювали, кожна по-своєму, веселощі.

Пан Вердюрен учинив, до речі, дуже обачно, не вийнявши з рота люльки, бо Коттар, змушений на хвильку відлучитися, упівголоса утнув жарт, який від когось недавно почув і який щоразу з такої нагоди незмінно повторював: «Мені треба одвідати кабінет задуми», отож Вердюрен знов почав своє кахи.

— Послухай, випусти люльку з рота, ти ж задихнешся, якщо будеш робити такі зусилля, аби стримати сміх, — зауважила пані Вердюрен, обносячи гостей лікером.

— Яка премила людина ваш чоловік, у дотепності нема рівні, — звернувся Форшвіль до пані Коттар. — Дякую вам, дякую! Такий старий вояк, як я, ніколи не відмовиться від чарчини.

— Пан де Форшвіль просто зачарований Одеттою, — сказав пан Вердюрен своїй благовірній.

— А вона не проти якось пообідати з вами. Ми це залагодимо, але без Сваннового відома. Бачте, він трохи стає на заваді. Зрозуміло, звідси не випливає, що ви не повинні приходити до нас обідати, ми маємо надію бачити вас дуже часто. От-от потеплішає, і ми будемо трапезувати просто неба. Як ви ставитеся до обідів у Булонському лісі? Гаразд, гаразд, це буде дуже славно. А ви що, збираєтеся сьогодні ухилятися від роботи? — гукнула вона раптом юному піаністові, щоб похизуватися перед «новачком» такого штибу, як Форшвіль, і своїм гострим язичком і своєю тиранічною вдачею над «вірними».

— Пан де Форшвіль щойно водою бризнув на тебе, — сказала пані Коттар чоловікові, який повернувся до салону.

Доктор, усе ще поглинутий думкою про вельможне походження Форшвіля (ця думка хвилювала його від самого початку обіду), сказав йому:

— Я лікую зараз одну баронесу, баронесу Пютбюс. Пют-бюси брали участь у хрестових походах, чи не так? У них у Померанії озеро завбільшки з десятеро майданів Згоди. Я лікую її від сухого артриту, жінка вона чарівна. Зрештою, з нею знайома, якщо я не помиляюся, пані Вердюрен.

Ця заява дозволила Форшвілю, коли він знову опинився наодинці з пані Коттар, доповнити сприятливе судження про її чоловіка:

— А крім того, він цікава людина, зразу видно, що бував у бувальцях. Ба, ці лікарі знають усі таємниці.

— Я зіграю для пана Сванна фразу з сонати, — проголосив піаніст.

— Достолиха! Сподіваюся, що це не сонатарій? — вигукнув Форшвіль, розраховуючи справити ефект.

Але Коттар, який ніколи не чув цього каламбуру, не збагнув його і подумав, що Форшвіль обмовився. Він одразу підскочив, щоб поправити його:

— Та ні, не сонатарій, а сонетарій, — вимовив він завзято, урочисто й переможно.

Форшвіль пояснив, що сонетарій — це збірка сонетів, а він має на увазі збірку сонат. Доктор зашарівся.

— Визнайте, докторе, що це дотепно, еге ж?

— Та я це бозна-коли чув, — відповів Коттар.

Тут вони замовкли; з-під топуна скрипкового тремоло, трепетний залом якого зметнувся над нею на дві октави вище, — так з гребеню двохсотфутового шпиля, за позірною карколомною нерухомістю водоспаду бачиться крихітний силует туристки, — спливла в далечині куца грайлива фраза, підтримувана тривалим погойдуванням прозорої, безкрайої, дзвінкої запони. І Сванн у серці своєму звернувся до неї як до посестри своєї любовної таємниці, як до Одеттиної приятельки — приятельки, яка, мабуть, порадила б йому не зважати на цього Форшвіля.

— Шкода, що ви спізнилися! — сказала пані Вердюрен одному з «вірних», якого вона зумисне запросила лише на «шапкобрання», — такого Брішо ви ще не чули, — вулкан красномовства! Але він поїхав. Як ви думаєте, пане Сванн? Здається, ви бачили його вперше, — сказала вона, щоб підкреслити, що знайомство з Брішо той завдячує їй. — Правда ж, наш Брішо — сама зваба!

Сванн ґречно вклонився.

— Вам так не здається? Отже, він вас не вразив? — сухо спитала пані Вердюрен.

— Ні, чому ж, пані, дуже, я у захваті. Ось тільки, може, він занадто категоричний і занадто галасливий, як на мій смак. Я волів би менше прямолінійности, більше м’якости, але відчувається, що він усевіда і душка.

Розходилися пізно. Доктор Коттар поспішив поділитися з дружиною своїми враженнями:

— Рідко коли пані Вердюрен буває в такому ударі, як нині.

— А ця пані Вердюрен, що за одна? Звідниця? — спитав Форшвіль у художника, якому запропонував поїхати разом.

Одетта з жалем дивилась, як ішов Форшвіль; вона не посміла сказати Сваннові, щоб той не проводжав її, але в екіпажі була в злому гуморі, і коли він спитав, чи можна до неї зайти, відповіла: «Авжеж», хоча з серцем знизала при цьому плечима.

Відпустивши гостей, пані Вердюрен сказала мужеві:

— Ти бачив, яким дурносміхом показав себе Сванн, коли ми згадали про пані Ла Тремуй?

Вона помітила, що Сванн і Форшвіль, вимовляючи прізвище цієї дами, кілька разів опускали часточку «де». Не сумніваючись, що вони робили це навмисне, показуючи, що не схиляються перед титулами, пані Вердюрен прагнула бути й собі незалежною, але не вловила до пуття, як передати цю незалежність граматично. Але її