Яку ж гнітючу олжу плела вона тепер Сваннові, дивлячись на коханця таким страдницьким поглядом і мовлячи таким жалібненьким голосочком, який наче уривався від надмірних зусиль і благав пощади? Він мав таке враження, що Одетта намагається потаїти від нього не лише обставини сьогоднішньої події, але щось куди істотніше, щось, чого ще не було, але що от-от станеться і проллє світло на все. У цей момент пролунав дзвінок. Одетта мовити не перестала, але це була вже не мова, а ячання: її скруха щодо того, що вони не зійшлися зі Сванном удень, що вона йому не відчинила, переросла у зойк розпачу.
Грюкнули надвірні двері, почувся туркіт екіпажу, комусь, мабуть, сказано, що Одетти нема вдома, і він поїхав собі, той, з ким Сваннові зустрічатися не слід. Тоді, побачивши, що самим своїм приходом у незвичну годину він догори ногами поперевертав стільки всього, про що довести до його відома Одетта уникала, Сванн тяжко зажурився, геть занепав духом. Але ж він кохав Одетту, всі його помисли були з нею, і тому замість пожаліти себе, він пожалів її, прошепотівши: «Бідолашка!» Коли він прощався з нею, вона взяла зі столу кілька листів і попросила кинути у поштову скриньку. Він узяв і, повернувшись додому, помітив, що забув про її доручення. Він вирушив на пошту, дістав з кишені листи, але, перш ніж опустити, глянув на адреси. Всі листи були до постачальників, за винятком одного, листа до Форшвіля. Він тримав його в руці. Він казав собі: «Якщо я його прочитаю, то дізнаюся, як вона називає його, як вона з ним говорить, чи є справді щось між ними. Може, так буде навіть краще для Одетти: перебігти листа — єдиний спосіб позбутися підозри, певно, необгрунтованої і принаймні прикрої для Одетти, а як листа буде кинуто до скриньки, то підозра так і залишиться з ним».
Він забрав з собою цього листа. Розкрити конверта він не наважився, а запалив свічку і підніс його до вогню. Спершу йому не вдалося розібрати нічого, але конверт був тонкий і, притискаючи його до цупкого аркуша поштового паперу, що лежав усередині, він прочитав кілька останніх слів. То була вельми холодна завершальна формула. Якби не він вчитувався в листа, зверненого до Форшвіля, а Форшвіль у листа, адресованого Сваннові, то Форшвілю здалися б ці самі слова куди ніжнішими! Сванн спершу притримав листа, що човгався в конверті, бо він був меншого розміру, потім став підсовувати палюхом один по одному його рядки під ту частину конверту, де не було підкладки, інакше бодай щось розібрати було годі.
І все ж прочитанню цей лист майже не піддавався. Але Сванн залишався спокійним, головне, він зрозумів: там ішлося про дрібниці, а коханням там і не пахло. Одетта писала щось про свого дядька. Сванн ясно розібрав початок рядка:
«Я мусила…» — але не розумів, що саме вона мусила зробити, і раптом одне слово, яке він не міг досі розшифрувати, постало чітко і освітило сенс цілої фрази: «Я мусила впустити, до мене завітав мій дядько». Впустити! Отже, Форшвіль був у неї, коли Сванн дзвонив, і вона випровадила його, — то туркіт його екіпажу чув був Сванн.
Тоді він прочитав усього листа, наприкінці вона перепрошувала за своє безцеремонне ставлення до Форшвіля і писала, що він забув у неї цигарки, — буквально те саме, що писала Сваннові після одного з перших його візитів. Проте у листі до Сванна вона додавала: «Чому не забули ви свого серця? Я б вам його не вернула нізащо». У листі до Форшвіля не було нічого подібного: жодного натяку на те, що в них інтрижка. По щирості сказати, Форшвіля пошито в дурні ще більше, аніж його, бо Одетта писала Форшвілю, щоб переконати його, що до неї завітав дядько. Отже на Сванна вона зважала більше і ради нього випровадила іншого. А проте, якби між Одеттою і Форшвілем нічого не було, то чому ж вона не впустила його зразу, чому вона написала: «Я мусила впустити, до мене завітав мій дядько»? Якби нічого вартого догани вона не робила, то як Форшвіль міг подумати, що їй не можна когось упускати? Зажурений, розгублений і все ж щасливий, Сванн крутив у руках цей конверт, який Одетта без вагань вручила йому, — так вірила вона у Сваннову делікатність, — і через прозору шибку якого разом з таємницею випадку, вже нібито йому недоступною, перед ним, буцімто в освітленій шпарині, нараз відкрився краєчок Одеттиного життя. І тут його ревнощі зраділи, ніби жива істота, незалежна, егоїстична, зажеруща, хоча б за поживу для них був сам Сванн. Нині вона мала поживу, і Сванн міг щодня непокоїтися тим, хто одвідує Одетту близько п’ятої години, і з’ясовувати, де саме о цій порі Форшвіль. Кохання Сванна до Одетти зберігало, як і раніше, характер, від самого початку накладений на нього невіданням того, чим живе Одетта, та його розумовими лінощами, які заважали йому домалювати уявою прогалини. Спершу він ревнував не все Одеттине життя, а лише ті його моменти, коли якась околичність, може, навіть хибно ним витлумачена, наводила на гадку, що Одетта зраджує його. Його ревнощі, подібно до спрута, який випускає спершу один, потім другий, потім третій мацак, міцно присмокталися спочатку до п’ятої години дня, потім до другого моменту, потім до третього. Але Сванн ніколи не вигадував собі гризот. Його мучили лише спогади, вони уособлювали собою подальший розвій тих мук, які прийшли колись до нього ззовні.
Проте всередині йому боліло все. Він хотів розлучити Одетту з Форшвілем, повезти її на кілька днів на південь. Але йому ввижалося, що вона сподобається всім чоловікам у готелі і що вони сподобаються їй. І от Сванн, який ішов світами, шукаючи нових знайомств, бо любив збіговиська, — жив відлюдьком, цурався людей, ніби вони його тяжко скривдили. Та і як тут не пошиєшся в мізантропи, якщо у кожному мужчині йому марився можливий Одеттин коханець? Так ревнощі ще більше, ніж його первісна радісна жага до Одетти, змінювали Сваннову вдачу, роблячи невпізнанними навіть зовнішні її вияви.
Через місяць потому, як Сванн прочитав Одеттиного листа до Форшвіля, він вирушив на обід, який Вердюрени давали в Булонському лісі. Після обіду під час від’їзду він зауважив, що пані Вердюрен тихо шушукається з декотрими гістьми, і почув, як піаністові нагадували про завтрашню виправу до Шату, тоді як Сванна туди запросити забули.
Вердюрени гомоніли упівголоса, розмовляли натяками, але художник, либонь, з неуважности, гукнув:
— Ніякого освітлення не треба! Хай він «Місячну сонату» грає в пітьмі, аби все освітлювала лише вона одна.
Пані Вердюрен помітила, що Сванн стоїть усього за два кроки, і на її обличчі з’явився вираз, як у того, хто хоче зацитькати говорющого і так затерти незручність, а в очах слухащого зберегти невинний вигляд, і в кого ці два бажання нейтралізуються зосередженою байдужістю, захованою під усмішкою простака, але ця рівновага зрештою неодмінно порушується, після чого недбайливість стає зрозумілою не тому, хто її допустився, а принаймні тому, при кому треба шануватися. Одетта раптом прибрала виразу зрозпаченої жінки, яку заїла буденщина, а Сванн ніяк не міг діждатися хвилини, коли, покинувши ресторан, він дорогою додому зажадає у неї пояснень, доможеться того, що Одетта завтра до Шату не вирушить, або того, що його запросять також, і він заспокоїть у її обіймах свою тугу. Зрештою карети подано.
— Маю надію, до скорого побачення? — спитала Сванна пані Вердюрен, намагаючись люб’язним поглядом і вимушеною усмішкою відвернути його увагу від того, що вона казала йому завжди: «Завтра в Шату, позавтрьому в мене».
Пан і пані Вердюрени запросили Форшвіля сісти до них, повіз Сваннів стояв позаду їхнього повозу, і Сванн ждав, коли вони рушать, щоб запропонувати Одетті їхати разом.
— Одетто, ви з нами! — заявила пані Вердюрен. — У нас знайдеться місце для вас із паном де Форшвілем.
— Дякую вам, пані, — відповіла Одетта.
— Як? А я розраховував, що ви поїдете зі мною! — вигукнув Сванн, відкинувши геть усі світські церемонії, бо
