Одетта під час цієї речі давала ознаки стурбованосте й непевносте. Не схоплюючи змісту того, що говорив Сванн, вона все ж розуміла, що це справжня тирада, що це істинна сцена, що тут і благання і докори, а що Одетта знала чоловіків як облуплених, то, не вникаючи в окремі слова, вона виснувала, що чоловік зроду б їх не наговорив, якби не був закоханий, а як він закоханий, то й слухати його зайве, оскільки непослух тільки розпалить його кохання. Ось чому вона вислухала б Сванна цілком незворушно, якби не бачила, що час збігає і що як Сванн у цю мить не замовкне, то вона спізниться, як це було сказано нею з ніжною, упертою і сором’язливою усмішкою, «на увертюру»!
Іноді він говорив їй, що головне, через що він зрештою розлюбить її, це її незмога відучитися брехати. «Навіть як глянути на це з боку звичайнісінького кокетства, — умовляв він її, — хіба ти не розумієш, наскільки ти втрачаєш свою привабливість, опускаючись до брехні? Скільки промахів могла б ти спокутувати, признавшись мені як на духу! А мені здавалося, що ти все-таки розумніша!» Але даремно Сванн доводив Одетті, що в брехунівку заїздити неподобно, ці докази могли б підірвати якусь струнку систему олжі, проте Одетта такої системи не мала: вона поминала мовчки лише те, що їй хотілося приховати від Сванна. Олжа була для Одетта засобом, до якого вона вдавалася в окремих випадках, і йшла вона на цей крок — неправду їй казати чи правду — також у кожному разі особливий: усе залежало від того, може чи не зможе Сванн завдати їй брехню.
На вроду Одетта поганшала: вона розкохалася, її виразна і сумовита зваба, — то здивування, то замрія на її личку, — все, здавалося, зів’яло разом з ранньою молодістю. Отож можна сказати, що вона зробилася особливо дорогою Сваннові тоді, як перестала йому подобатися. Він довгенько дивився на неї, пробуючи уловити в ній колишню звабу, проте марно. Але він знав, що під цією лялечкою метелика живе та сама Одетта, і цього знання Сваннові було достатньо, щоб палко бажати причарувати її. Він розглядав її світлини, де її сфотографовано два роки тому, і згадував, яка вона була розкішна. І це трохи утишувало його муки, витерплювані через неї.
Коли Вердюрени везли її з собою в Сен-Жерменське передмістя, у Шату, у Мелан, то, як стояло на годині, вони часто пропонували гостям там і заночувати, а додому повернутися назавтра. Пані Вердюрен намагалася заспокоїти піаніста, чия тітка залишилася в Парижі:
— Вона буде рада спекатися вас на один день. То з якої речі їй турбуватися, адже вона знає, що ви з нами? Зрештою я беру на себе всю відповідальність.
Якщо ж її благання не діяли, пан Вердюрен вирушав на телеграф чи наймав посильного і питав у «вірних», чи не бажають вони когось попередити. В такому разі Одетта дякувала йому, але пояснювала, що бити телеграму їй нема кому, бо вона раз і назавше заявила Сваннові, що листування з ним компрометує її. Іноді Одетта зникала на кілька днів, коли Вердюрени везли її в Дре оглянути усипальні або в Комп’єн помилуватися, за порадою художника, сонячними заходами в лісі, так, щоб потім прокотитися до замку П’єрфефон.
«Подумати лишень: вона могла оглянути справді художні пам’ятки зі мною: адже я десять років вивчав архітектуру, найкращі люди благають мене повезти їх до Бове чи до Сен-Лу-де-Но, але я поїхав би туди задля неї самої, а вона іде з останнім бидлом мліти перед лайном Луї Філіппа і Вйоле-ле-Дюка! Не треба бути ерудитом, щоб розібратися в тім, що це таке; не треба мати особливо тонкий нюх, щоб не вибиратися на лоно природи для огляду смердючих нужників».
Але коли Одетта вирушала в Дре чи в П’єрфефон, не дозволяючи йому, на жаль, об’являтися там наче випадково, бо це, як вона казала, справило б жахливе враження, він поринав у читання найзаласніщого роману, у читання залізничного довідника, який підказував йому, як з нею зустрітися вдень, увечері і навіть уранці! Тільки підказував? Ба, мабуть, більше: уповажнював. Справді довідник та самі поїзди призначалися-бо не для собак! Якщо пасажирів друкарським способом оповіщувано, що п’єрфонський потяг вирушає о восьмій ранку, а прибуває о десятій, виходить, поїздку до П’єрфефона дозволено законом, і дозволу Одетти тут не вимагається; тим паче, що метою поїздки до П’єрфефона могло бути аж ніяк не побачення з Одеттою, адже їздять туди щодня ті, хто не має жодного уявлення про Одетту, і цих людей набирається стільки, що задля них варто тримати локомотиви під парами.
Отож не в її силах перешкодити йому, якщо він побажає вирушити до П’єрфефона! А поїхати туди йому саме так кортіло, і він поїхав би неодмінно, навіть якби не був знайомий з Одеттою. Реставраційні роботи Вйоле-ле-Дюка цікавили Сванна уже віддавна. Та й погода була така гожа, що до комп’енського лісу надило його нездоланно.
Страшенно прикро, що вона заборонила йому показуватися там, куди його манить якраз сьогодні! Сьогодні! Якщо ж він поїде туди, попри цю заборону, то зможе зустрітися з нею таки сьогодні! Та коли Одетта побачить у П’єрфефоні когось, хто їй байдужий, вона радісно вигукне: «Як? І ви тут?» і запросить його до готелю, де вона зупинилася з Вердюренами, коли ж побачить Сванна, то розгнівається, подумає, що її вистежують, він їй стане осоружний, може, вона навіть з досади одвернеться від нього. «Значить, мені вже невільно подорожувати!» — заявить вона йому, коли вони повернуться, а насправді це саме він позбавлений права подорожувати!
Нараз Сваннові сяйнуло, що він може вибратися до Комп’єна і до П’єрфефона нібито не задля побачення з Одеттою, він наб’ється до свого друга, маркіза де Форестеля, в якого маєток у тій стороні. Сванн сказав маркізові про свій намір одвідати його, але, чим викликане це бажання, утаїв, — маркіз нетямився з захвату, адже вперше за п’ятнадцять років Сванн нарешті врадував його, зголосившись одвідати його замок, проте гість попередив маркіза, що він у нього не зупиниться, Сванн тільки дає обіцянку, що вони ці кілька днів разом ходитимуть на прогулянки та екскурсії. Сванн уже уявляв собі, як вони розважатимуться з паном де Форестелем. Навіть ще не зустрівши Одетти, навіть як йому не поталанить її зустріти, яким щастям буде для нього ступити на цю землю, на якій, не відаючи до пуття, де саме вона, він скрізь може сподіватися на трепетну радість її з’яви: на дитинці замку, чудового, бо він вирішив одвідати його задля неї; на будь-якій вулиці міста, яке здавалося тепер йому романтичним, на кожній лісовій дорозі, рожевій у глибокому й ніжному освітленні заходу сонця, в численних і розмаїтих сховках, де водночас притулиться з усією примарною повсюдністю своїх надій його щасливе, кочове і плодюче серце. «Головне, — скаже він панові де Форестелю, — не напоротися на Одетту та на Вердюренів. Мені стало відомо, що саме сьогодні вони мають бути у П’єрфефоні. Мені набридли по саму зав’язку зустрічі з ними в Парижі, якщо й тут з ними не розминутися, то чи треба покидати місто?» А його другові й невгадно, чому, приїхавши сюди, він двадцять разів перекроїть плани, зазирне в ресторани всіх комп’єнських готелів, але так і не зважиться присісти десь за столик, хоча в жодному з них Вердюренів нема й сліду, і чому він ніби розшукує тих, від кого сам, за його ж таки словами, тікає, та й утік би, якби на них спав, здибавши «кланчик», він одразу ж показав би їм спину, радий тому, що бачив Одетту і що Одетта бачила його, а надто радів би тому, що не зацікавився Одеттою і що Одетта це зауважила. Та ні, Одетта миттю здогадається, що лише ради неї він махнув сюди. І коли пан де Форестель заходив по нього, він казав: «На жаль, я не можу сьогодні їхати до П’єрфефона, саме там Одетта». А проте Сваннові було любо усвідомлювати, що як йому, єдиному смертному, заборонялося їхати сьогодні до П’єрфефона, він Одетті не байдужий, виходить, він її обранець, і те, що він один позбавлений змога користуватися правом свободи пересування, це одна з форм рабства його, їхнього роману, який такий йому дорогий. їй-бо, краще не ризикувати сваркою з нею, краще потерпіти, почекати Одеттиного повернення. Цілі дні він сидів над мапою комп’єнського лісу, як над мапою Країни Ніжности, розкладав фотокартки П’єрфонського замку. Того дня, коли Одетта, як він підрахував, мала повернутися, він знову розгортав довідник, гадав, яким же потягом вона приїде, і дивився, які потяги ще залишаються в її розпорядженні, якщо вона спізниться на той. Він не відлучався з дому, боючись, як би телеграма не прийшла без нього, і не лягав, сподіваючись, що як Одетта повернеться останнім потягом, то може
