Про Сванна Одетта навіть не думала. І такі хвилини, коли вона забувала про його існування, йшли Одетті більше на пожиток, прихиляли її дужче до Сванна, аніж усе її кокетство. Через це Сванн жив у постійному болісному збудженні, яке уже довело свою силу над ним і під впливом якого залишало його кохання, коли він не застав Одетти у Вердюренів і потім цілий вечір шукав її по всьому Парижі. І він не мав — як мав я їх у Комбре за свого дитинства — щасливих днів, коли забуваються ожилі вечорами страждання. Дні Сванн проводив без Одетти й іноді казав собі, що дозволяти такій гарненькій жінці ходити самій по Парижу так само легковажно, як залишати скарбничку з коштовностями посеред вулиці. Тоді він ненавидів усіх перехожих без розбору, кожен із них злодюга і грабіжник. Але їхній узагальнений, розпливчастий образ тікав од його уяви і не давав поживи для його ревнощів. Він стомлював Сваннову думку, і Сванн проводив рукою по очах, гукаючи: «Боже поможи», подібно до тих, хто, змучений своїми безплідними спробами охопити розумом проблему реальности світу чи безсмертя душі, в молитві шукає відпруження для змореного мозку. Але думка про відсутню незмінно примішувалася до найбуденніших дій щоденного життя Сваннового — до сніданку, до читання одержаних листів, до прогулянок, до облягання, — її примішував до них смуток від того, що все це робилося без неї, і смуток цей скидався на ініціали Філіберта Гожого, які Маргарита Австріяцька, сохнувши по ньому, скрізь попереплітала з власними ініціалами в церкві Бру. Іноді не бажаючи скніти вдома, він ішов снідати в поблизький ресторан, де йому колись смакувала кухня і куди він тепер виправлявся з містичних і безглуздих міркувань, які пов’язуються з романтикою: ресторан цей (він існує і нині) носив ту саму назву, що й вулиця, де мешкала Одетта: Лаперуз. Іноді, коли Одетта виїжджала в короткочасну мандрівку, вона лише через кілька днів згадувала, що треба дати Сваннові знати про себе. В такому разі вона казала йому, просто й невимушено, уже не прикриваючись з обачности бодай клаптиком правди, що приїхала тільки цю хвилину, з ранковим потягом. То була брехня, і що це справжнісінька брехня, Одетта принаймні знала: якби це була правда, то ця правда могла б держатися Одеттиним спогадом про її прибуття на вокзал; коли Одетта прибріхувала Сваннові, їй заважало уявити собі свій приїзд те, що насправді все було інакше. Проте в уяві Сванновій її вигадка заперечення не зустрічала, навпаки, вона вганялася в його мозок і набувала незламности істини, отож якби хтось із його приятелів сказав йому, що приїхав з цим потягом, але Одетти не бачив, то Сванн залишився б переконаним, що його приятель сплутав день і годину, оскільки з Одеттою на платформі не здибався. Сванн вирішив би, що слова Одеттині розминаються з правдою, тільки якби ставився до них з недовірою заздалегідь. Саме упередженість мала бути необхідною умовою на те, щоб Сванн вважав її за брехуху. Навіть самої упереджености тут було б цілком достатньо. Упередженість змушувала Сванна сумніватися в усьому, що б Одетта не говорила. Коли Одетта називала якесь імення, то він знав напевне, що так звати її коханця; якщо ця підозра вбивалася в плоть, то він цілі тижні нудив світом; якось він звернувся в довідникову з метою узнати адресу і рід діяльности незнайомця, який не давав йому спокійно дихнути і який, як з’ясувалося згодом, доводився Одетті дядьком і двадцять років тому помер.
Хоча звичайно Одетта не дозволяла йому сходитися в публічних місцях з нею (ох, ці людські поговори), траплялось, що вони опинялися разом на якомусь вечорі, куди їх було запрошено обох — у Форшвіля, у художника чи на доброчинному балу в якомусь міністерстві. Він бачив Одетту, але не смів залишитися, боячись розсердити її, а що як вона подумає, ніби він шпигує за тим, як вона розважається з іншими, і коли він самотою повертався додому і лягав з тією тугою, яка поймала мене кілька років згодом, у ті вечори, як він приходив до нас вечеряти, то йому ввижалося, що цим розвагам не буде кінця-краю. І раз чи двічі він звідав на таких вечорах ті радощі, які можна було назвати (якби їхні бурхливі вихлюпи не змінювали раптово приборкану тривогу) тихими радощами, бо вони приносять з собою утишення; якось він з’явився на рауті в художника і вже збирався йти; він покидав там Одетту, перекинену на якусь блискучу незнайомку в оточенні чоловіків, і її щасливі погляди (ах, не на нього звернуті!) нібито обіцяли їм якісь таємні розкоші там або деінде (може, звідси вона піде на Бал Безпутників, і на саму думку про це Сванн починав тіпатися), а у Сванна викликали ревнощі гостріші, ніж навіть фізична близькість, бо йому було важко уявити її собі; він уже стояв на порозі студії, як раптом почув звернені до нього слова (які, утинаючи від свята такий страшний для нього кінець, робили з цього свята невинну розвагу, обертали повернення Одетти додому, страшне своєю загадковістю, неждано-негадано таким солодким і таким знайомим, бо поряд з ним у його кареті сидітиме вона, становлячи часточку його повсякденного життя, і здирали з неї надто блискучий і веселий перевдяг, показуючи, що це був усього лише маскарад, що вирядилася вона ненадовго і лише для нього, а не ради якихось нечуваних утіх, і що він їй сприкрився), такі слова, кинуті Одеттою, коли він відчиняв уже двері: «Чи не почекали б ви мене п’ять хвилин? Я зараз іду, їдьмо разом, ви мене проведете».
Щоправда, якось за ними ув’язався Форшвіль, але коли він попросив у Одетти дозволу зайти до неї, та відповіла йому, показуючи на Сванна: «Ох, усе залежить від цього пана, спитайте його. Ну, гаразд, зайдіть, якщо хочете, на хвилинку: попереджаю вас, що він любить розмовляти зі мною спокійно і не дуже терпить, коли при ньому сидять гості. Ох, якби ви знали цю людину так, як її знаю я! Чи не правда, my love[17], окрім мене, жодна душа вас не знає?»
Але ще дужче, ніж ці сказані при Форшвілі ніжні й прихильні слова, Сванна зворушували деякі її зауваги: «Я певна, що ви так і не відповіли вашим приятелям щодо обіду в неділю. Можете туди не йти, воля ваша, але не забувайте про елементарну ґречність»; або: «Може б, ви залишили у мене етюд про Вермера, а завтра ще б трошки над ним попрацювали? От уже ледацюга! О, я вас посаджу за роботу!» Ці зауваги говорили про те, що Одетта була в курсі, які його світські обов’язки і що він пише про мистецтво, говорили про те, що вони живуть спільним життям. І висловлюючись так, вона усміхалася, і в глибу цієї усмішки Сванн відчував, що вона вся належить йому.
Одетта готувала під той час оранжад, і нараз, як це буває з погано припасованим рефлектором, який відкидає довкола предмета на стіну великі примхливі тіні, які потім маліють і нарешті пропадають, зливаючись з предметом, куди й дівалися всі страшні й тривожні здогади Сванна про Одетту, ці здогади зникали в ловкенькій постаті, яка стояла перед очима Сванна. Йому раптом починало здаватися, що цей час, проведений в салоні Одетти, при світлі лампи не має в собі нічого виставного, припасеного саме для нього (щоб заличкувати те страшне й солодке, про що він водно думав, не здатний чітко уявити: години правдивого Одеттиного життя, Одеттиного життя без нього), що тут нема театральної бутафорії, нема картонних овочів, що це, може, істинна година Одеттиного життя; що якби його тут не було, вона підсунула б панові де Форшвілю той самий фотель і подала б йому не якийсь незнаний напій, а той самий оранжад; що світ, де домувала Одетта, нічим не пов’язаний з тим моторошним і надприродним світом, у якому Сванн постійно її тримав і який може існувати лише в його уяві; що цей світ реальний і з цього світу не спливає якогось особливого смутку, світ, який охоплює і ось оцей стіл, за який він може зараз сісти й писати, і ось оцей напій, яким його зараз почастують, усі ці речі, які не тільки цікавлять і захоплюють його, але й породжують у ньому вдячність, бо вони поглинали його маячню, — і хоча це їх не збагачувало, зате він позбувався маячного шалу, бо ці речі робилися відчутним утіленням його привидь і зацікавлювали його розум, набуваючи перед його очима пластичних форм і водночас утишуючи його душевний щем. Ох, якби йому судилося жити вкупі з Одеттою, щоб у неї в домі він почувався як у себе вдома; щоб на запитання про те, що сьогодні на сніданок, служник відказав би, що саме Одетта замовила; щоб він пішов з нею, хоча волів би сидіти вдома, з обов’язку хорошого чоловіка, і поніс, коли їй стане жарко, її пальто, тільки-но Одетті захотілося б пройтися в Булонському лісі, і щоб увечері, коли вона не побажає чепуритися, коли вона вважатиме за краще домарювати, він не відлучався від неї і вволяв її волю в найменшій дрібничці, — як би тоді всі окрушини Сваннового життя, такі, як глянути, раніше понурі, лише тому, що нині стали б часткою Одеттиного життя, геть усі, аж до найінтимніших, — якої б вони, ось як оця лампа, оцей оранжад, оцей фотель, що ввібрали в себе стільки дум, втілили стільки бажань, якої
