А проте Сванн здогадувався, що відпочинок і тиша, все, про що він мріяв, навряд чи створять сприятливу атмосферу для його кохання. Якби Одетта перестала бути для нього істотою завше відсутньою, пожаданою, вимріяною, якби його почуття до неї вже не було б тим самим таємничим хвилюванням, яке викликала в ньому фраза сонати, а перевелося на прихильність, на вдячність; якби між ними створилися нормальні стосунки, кладучи кінець його навіженству і його тузі, тоді, безперечно, повсякденне життя видалося б йому малоцікавим, у чому вже не раз закрадалася підозра, зокрема — коли він прочитав крізь конверт її листа до пана де Форшвіля. Досліджуючи свою недугу з такою охотою, ніби він сам її прищепив собі для вивчення її природи, Сванн доходив переконання, що коли він зцілиться, всі Одеттині вихватки стануть йому байдужі. Але поки тривав цей хворобливий стан, одужання було б для нього, по щирості сказати, все одно що смерть, і справді, той, ким був він нині, помер би.
Після цих спокійних вечорів Сваннові підозри гасли, Сванн благословляв Одетту і на другий день рано-вранці посилав їй найкоштовніші подарунки: вчорашня доброта викликала у нього або вдячність, або бажання знову спізнати на собі цю доброту, або спалах любови, яка рвалася на волю.
Але в інші дні він страждав знову; йому ввижалося, що Одетта Форшвілева полюбовниця і що коли в Буленському лісі, напередодні пікніка в Шату, куди його не запрошено, він, так і не умовивши Одетти (та сиділа разом з Форшвілем у ландо Вердюренів) поїхати з ним, хоча був такий прибитий, що навіть візничий це побачив, повернувся і пішов геть зневажений, самотній, Одетта, мовивши: «Ач, як він казиться!» — кинула на Форшвіля такий самий блискучий, ущипливий, гострий і підступний погляд, який він підмітив у неї того дня, коли Форшвіль викинув за поріг Вердюренів Саньєтта. Ось тоді Сванн ненавидів її. «Який же я все-таки осел, — казав він собі, — я оплачую утіхи, якими вона потішає інших. їй усе ж слід шануватися і не передавати куті меду, а то більше ніяких подарунків од мене. У кожному разі відмовимося поки що від додаткових приносів! Подумати лишень: не далі як учора, коли вона висловила бажання побувати на театральному сезоні в Байрейті, я здуру запропонував їй винайняти один з красивих замків баварського короля в околиці — для нас обох. Зрештою вона цьому дуже зраділа, не сказала ще ні так, ні ні. Ачей, Бог дасть, відмовиться! Боже праведний, слухати протягом двох тижнів Ваґнера з жінкою, яка тямить на музиці, як Гершко на перці, — не дуже весело!» Його ненависті, так само як любові, треба було вилитися, виявитися якоюсь дією, і він заривався чимраз далі в похмурих своїх гадках, через зради, приписувані Одетті, він усе дужче ненавидів її, і якби ці гадки підтвердилися, а він переконував себе у їхній слушності, він здобув би привід покарати її й утамувати свою все більшу лють. Він уже не знав, що його робити; він чекав листа, в якому вона попросить грошей, аби винайняти замок під Байрейтом, але попередить, що приїхати туди йому не можна, бо вона запросила Форшвіля і Вердюренів. Ох, як хотілося йому, щоб вона докотилася до такої безчільности! З якою радістю відмовив би він їй, намережав би їй мстиву відповідь. Він уже упивався, добираючи кожного виразу і вигукуючи його на повен голос, буцімто такого листа справді надіслано до нього!
І так воно назавтра все і сталося. Одетта написала йому, що Вердюрени та їхні друзі висловили бажання подивитися ваґнерівські опери і що як він буде такий добрий і пришле їй грошей, то вона, їхня часта гостя, нарешті матиме втіху запросити їх до себе. Про Сванна навіть не згадувалося, адже само собою розумілося: там, де будуть вони, йому не могло бути місця.
Отож Сваннові давалася втішна змога настрочити їй нищівну відповідь, кожне слово якої він обмислив напередодні, не сподіваючись, що вона колись йому стане в пригоді. Гай-гай! Він знав, що за гроші, які Одетта мала або які могла б легко дістати, Одетта і так винайме в Байрейті помешкання, якщо їй цього захочеться, дарма що вона нездольна одрізняти Баха від Клапісона! Але їй доведеться обмежувати свої видатки. Якби він не прислав їй цього разу кілька тисячофранкових кредиток, вона не змогла б щовечора вряджати у замку вишукані вечері, після яких їй, дивись, прибандюриться (може, й уперше) упасти в обійми Форшвілеві. Е ні, цю мерзенну поїздку хай уже оплачує хто завгодно, тільки не Сванн! Ох, якби він міг якось запобігти їй! Якби Одетта, сідаючи до повозу, звихнула собі ногу, якби візничий, який повезе її на вокзал, згодився бодай за найбільшу плату завезти її в таке місце, де вона якийсь час просиділа б в ув’язненні, вона, віроломка з очима, що іскряться звернутою до Форшвіля усмішкою змовниці, адже саме такою і ввижалася Сваннові Одетта в останні сорок вісім годин!
Але такою вона ніколи не бувала довго, через кілька днів її іскряві й облудні очі втрачали свій блиск і свою підступність, образ зненавидженої Одетти, яка казала Форшвілеві: «Чи ба, як він казиться!» — починав бліднути, затирався. Його поступово випирав, зринаючи у м’якому сяйві лик другої Одетти, яка усміхалася й Форшвілеві, але вся ніжність цієї усмішки призначалася Сваннові, коли вона мовила: «Тільки на хвилинку, він не дуже терпить, коли при ньому сидять гості, йому хочеться побути зі мною самому. Адже ви його не знаєте так, як я!» — цією усмішкою вона дякувала Сваннові за вияви делікатности, так високо цінованої нею, за якусь пораду, якої вона просила за важких для неї обставин, коли вона розраховувала тільки на Сванна.
І тоді Сванн запитував у цієї, другої Одетти, як міг він написати їй такого образливого листа, на якого досі вона, звісно, не вважала його здатним і який скине його з того високого постаменту, на який вона його поставила за його доброту і порядність. Він уже не буде їй таким дорогим, бо саме за ці прикмети, яких вона не бачила ані в пана де Форшвіля, ані в інших чоловіків, вона його любила. За ці його прикмети Одетта так часто була мила з ним, і хоча це її ставлення до нього він, дошкулений ревнощами, вважав за ніщо, бо це ставлення не було виразом бажання і доводило радше прихильність, ніж любов, одначе він знову починав дорожити ним, у міру того як розвіювалися самі собою і його підозри, нерідко відігнані читанням мистецтвознавчих книжок чи розмовою з приятелем, і його жага робилася не така вимоглива.
Нині, коли Одетта, після цього переміщення, природно поверталася знов до того місця, з якого Сваннові ревнощі вибили її ненадовго, і він міг бачити її під тим кутом зору, під яким вона малювалася йому прегарною, він уявляв її сповненою ніжности, покірною і такою вродливою, що несамохіть випинав губи, ніби вона була тут і він міг поцілувати її, і він відчував стільки вдячности до неї за цей чарівний і любий погляд, буцімто вона і справді так на нього дивилася, а не лише в його уяві, яка надавала її личкові саме цього виразу, відгукуючись на його любовний пал.
Як же він, мабуть, змордував її! Звісно, дутися на неї він мав за що, але цих підстав було б замало, якби він не кохав її так палко. Ще вчора він дихав лихим духом на інших жінок, а сьогодні охоче зробив би їм послугу, не відчуваючи проти них ніякого роздратування, бо розлюбив їх. Якщо йому судилося так само збайдужіти до Одетти, то він збагне, що тільки ревнощі змушували його знаходити щось жорстоке, непрощенне в цьому її прагненні, власне, такому природному, що свідчило, щоправда, про якусь дитинність, але крило в собі і якусь делікатність: їй хотілося, скориставшись нагодою, віддячитися подружжю Вердюренів за їхню щедрість, а крім того, їй подобалося розігрувати з себе господиню дому.
Він уже дивився на Одетту з іншого погляду, не з погляду свого кохання і своїх ревнощів, він силкувався стати безстороннім, силкувався оцінити вчинки Одетти з різних боків, він судив про неї так, ніби він її не кохає, ніби вона важить для нього не більше ніж інші жінки, ніби Одетта не живе без нього іншим життям і не кує нишком проти нього якесь лихо.
Навіщо припускати, що вона там заживатиме з Форшвілем чи іншими незвичайних розкошів, яких вона не зазнавала з ним і які лише його ревнощі вигадали від початку до кінця? В Байрейті чи в Парижі, де завгодно, якби Форшвіль став думати про Сванна, він думав би про нього так само, як Сванн думав про Форшвіля, і зрозумів би, що в Одеттиному житті Сванн посідає неабияке місце і що коли вони зійдуться у неї вдома, йому доведеться відчалити. Якщо Одетта і Форшвіль візьмуть гору і все-таки вирушать туди, то в цьому б провинився Сванн зі своїми спробами перешкодити їхній подорожі, спробами, зрештою даремними, а ось якщо він схвалить її намір, намір не такий уже й безрозумний, то у неї виникне враження, що це він її послав, вона мала б таке почуття, ніби вона поїхала за його порадою і сприянням, і за втіху приймати у себе гостей, які стільки разів гостили її, вона буде вдячна Сваннові.
І якщо — замість розбити глека з Одеттою і навіть не побачитися з нею на прощання, — він пошле їй гроші, заохотить її поїхати і якщо його заходами поїздка буде для неї приємна, то вона примчить до нього радісна, вдячна, і він знову їй зрадіє, тоді як цієї радости спілкуватися з нею він був позбавлений майже цілий тиждень, радости, якої йому ніщо не могло заступити. Бо коли він уявляв її без огиди, коли він знов помічав прихильність у її усмішці, коли ревнощі не загострювали його кохання жадобою вирвати Одетту з обіймів інших, його кохання знову переростало насамперед у раювання тих відчуттів, які в ньому будила Одетта, в раювання милуватися на неї як на видовище, вивчати, мов якийсь феномен, світання її поглядів, зародження її усмішки, інтонацію її голосу. І ця незрівнянна втіха мало-помалу створила в ньому потребу в Одетті, яку тільки вона одна здатна була втамувати своєю присутністю або своїми листами, потребу, майже таку саму марну, майже таку саму художню, таку
