Отож через хімізм своєї хвороби, добувши з кохання ревнощі, Сванн знову заходився виробляти ніжність, виробляти жалощі дордетти. Вона знову робилася чарівною й доброю Одеттою. Йому дошкуляла гризота за те, що бував брутальний з нею. Йому хотілося зробити їй щось приємне, щоб вона потім прийшла до нього і щоб він бачив, як вдячність вирізьблює її обличчя і ліпить її усмішку.
Тож Одетта, певна, що Сванн через кілька днів прийде до неї, такий самий ніжний і покірний, миритися, звикла до цього і більше не боялася втратити його прихильність, не боялася навіть сердити його, і коли їй було не з руки ущедряти його пестощами, якими він дорожив над усе, вона йому в цьому відмовляла.
Можливо, вона не усвідомлювала, наскільки щирим бував він з нею під час сварки, коли мовив, що не пришле їй грошей і намагатиметься дошкуляти їй. Може, вона не усвідомлювала і того, наскільки щирим бував він якщо не з нею, то принаймні з самим собою, коли в інтересах міцносте їхнього зв’язку, вдаючи, що може обійтися без неї, що розрив між ними не трагедія, якийсь час не показував носа у неї.
Вряди-годи Сванн переставав ходити до Одетта потому, як вона кілька днів не завдавала йому ніяких прикрощів, а оскільки він знав, що найближчі зустрічі не дадуть йому великої втіхи, радше навпаки, засмутять його, і це розіб’є його супокій, то він писав їй, що дуже заклопотаний і в призначені дні побачити її не зможе. А вона в листі, який розминувся з його листом, просила його саме про перенесення зустрічі. Сванн загадувався питанням, що за цим криється, він знову покладав гріх на неї, знову ятрив свою душу. Охоплений цим запалом, він уже не міг дотримуватися постанови, яку ухвалив, коли був досить спокійний, він летів до неї і вимагав щоденних побачень. І навіть якщо перша писала не вона, якщо вона лише відповідала йому, пристаючи на коротку розлуку, все одно Сванн уже гинув без неї. Бо, всупереч усім Сванновим розрахункам, Одеттина згода перевертала його душу. Подібно до всіх, хто має щось на руках, Сванн, щоб узнати, що б сталося, якби він на час це втратив, гнав це з своєї голови, залишаючи все інше як було. Проте вилучення чогось, це не просто вилучення, не просто частковий брак, це руйнування всієї решти, це вже новий стан, який у попередньому передбачити годі.
Іншим разом, коли Одетта вибиралася в якусь мандрівку, все було навпаки: Сванн через якусь дрібничку сварився з Одеттою і вирішував не писати їй і не зустрічатися з нею до її повернення, надаючи таким чином звичайній розлуці, коли тривалість цієї розлуки залежала здебільшого від тривалосте поїздки, позірності серйозної звади, яку Одетта могла узяти і за остаточний розрив. Він уже уявляв свою коханку сполоханою, враженою тим, що він не показується і не шле листів, і цей образ, заспокоюючи його ревнощі, полегшував йому примирення з думкою не бачити її. Звичайно, іноді куточком своєї свідомосте, куди його заганяла власна-таки воля, завдяки тривалості добровільної тритижневої розлуки, він грів думку, що знов побачить Одетту по її поверненні, проте Сванн так терпляче її чекав, що починав себе питати, чи не подвоїти йому річенець утримання, яке переносилося ним так легко. Воно тривало поки що всього лише три дні, з Одеттою він часто не зустрічався куди довше і про побачення точно не умовлявся. І все ж, дивись, якась легка досада чи нездужання змушували його вважати цей випадок за винятковий, який годі убгати в якісь правила, випадок, коли сам розсудок попускає потішити себе радістю, бо вона гамує серце і дає перепочити волі (поки не випаде нагода застосувати її краще), і ця досада чи нездужання стримували дію волі: воля переставала стримувати його; іноді він розмінювався на дрібниці: то він забував спитати коханку, на яку барву надумала вона перемалювати свою карету, то забував спитати, як вона збирається діяти на біржі — придбати акції звичайні чи привілейовані (звісно, незле показати їй, що він може прожити без неї, але гарний він буде, якщо карету доведеться перемальовувати або якщо акції не принесуть дивідендів), — і нараз, подібно до розтягнутої гумки, яку відпускають, чи подібно до повітря, коли відкривають помпу, думка про побачення з Одеттою, із криївки, куди її загнано, вискакувала на поле сьогодення і про всяку требу.
Думка ця верталася, не знаходячи спротиву, поверталася невідворотно, отож Сваннові було легше чекати до Одеттиного прибуття два тижні, ніж витерпіти десять хвилин, поки візничий закладе екіпаж, який відвезе його до Одетта; і за ці лічені хвилини нетерпець безперестань змінювався радістю вилити на неї свою ніжність, радістю, яку давала йому думка знову зустрітися з Одеттою, ця думка вернулася зненацька, саме коли він гадав, що вона далеко-далеко, знову виявилася зовсім близесенько, на самій поверхні його свідомости. Бо та думка вже не спотикалася об перешкоди: Сваннові вже не хотілося її гнати, скоро він переконував себе, і як йому здавалося, переконувався, ніби прогнати її дуже легко: якщо нині він вірив, що при бажанні розлучиться з Одеттою в будь-яку мить, то йому не соромно відкласти досвід розлуки. Крім того, думка про побачення з Одеттою поверталася до нього в наряді новизни, спокуси, просякнута отрутою, обдарована всім, що притерла звичка і що воскресило позбавляння — не триденне, а двотижневе (бо тривалість відмагання від чогось має вимірюватися наперед визначеним річенцем), і те, що досі було для нього сподіваною втіхою, якою неважко пожертвувати, виростало в несподіване щастя, якому опиратися годі. І нарешті думка ця поверталася, оздоблена невіданням того, що Одетта подумає, навіть що вона вчинить, коли про нього не буде ні слуху, ні духу: так усе, що там, у неї, його чекає, малювалося йому заласним одкровенням якоїсь майже незнаної йому Одетти.
Проте Одетта, сумніваючись, щоб він дав їй грошей, вважала його прохання залишити йому вказівки щодо обмалювання карети чи набуття цінних паперів лише за привід, та й годі. Бо Одетта не збиралася подумки відтворювати картину розвитку його, Сваннового, пароксизму, вона не силкувалася зрозуміти його механізм, вірячи лише в те, що їй було відоме наперед, — у його передбачений раз і на все, неминучий і завжди один і той самий кінець. Уявлення в Одетти склалося неповне, — і тому, може, особливо глибоке, — якщо судити з погляду Сванна, який, звичайно, вирішив би, що Одетта його не розуміє: так морфініст або сухотник, переконані, що одному з них позбутися задавненої звички перешкодила якась зовнішня причина — перешкодила саме тоді, коли він став нарешті вичухуватися, а другому завадила випадкова хвороба, саме тоді, як він майже оздоровів, вважають, що лікар у їхню історію хвороби не вник, що він даремно не зважив, як зважили вони, на ці нібито збіги, а лікар сприймає ці збіги як звичайнісінький маскарад, у який убралися порок одного і недуга другого, щоб ті знов відчули себе хворими: адже порок і недуга не переставали тяжіти над ними, поки один дурив себе тим, що він панує над собою, а другий тим, що одужав. І справді, Сваннове кохання дійшло до такого стану, коли лікар або, за деяких хвороб, найодважніший хірург питають себе, чи ж розумно позбавляти одного хворого його пороку і чи ж можливо зцілити другого.
Певна річ, Сванн не мав безпосереднього відчуття, наскільки велике кохання. Коли він силкувався зміряти його, то іноді йому здавалося, що кохання його змарніло, мало не перевелося нанівець, так до нього, як у ту пору, коли він ще не кохав її, верталися дні, коли його не тільки надили, але навіть майже відвертали виразні Одеттині риси та її змарніла цера. «Дечого я вже домігся, — казав він собі назавтра. — Учора, признатися, я, лежачи з нею в постелі, майже не втішався. Як не дивно, але вона здалася мені навіть негарною». І, безперечно, він не кривив душею, але його кохання вийшло далеко за межі тілесної жаги. В цьому коханні великого місця Одетта вже не посідала. Коли вона дивилася на Сванна з фотографії на столі або коли вона саме приходила до нього в гості, він насилу пов’язував її личко, живе чи брістолеве, з тим постійним і болючим щемом, який оселився в його душі. Він казав собі майже з подивом: «То оце вона?» — ніби нам показали те, що нам боліло і що, поки нам цього не вирізали, ми уявляли собі зовсім інакше. «Вона?» — питав він себе, пробуючи збагнути, що ж це таке, бо нам постійно товчуть, що таємниця особистости більше скидається на кохання і на смерть, ніж на наше розпливчасте уявлення про хвороби, і ми дошукуємося її вельми завзято зі страху, як би розгадка її не втекла од нас. І ця хвороба Сванна, — а цією хворобою й було його кохання, — так розрослася, так тісно переплелася з усіма звичками Сванна, вчинками, думками, з його здоров’ям, з його сном, з його життям, навіть з тим, чого йому хотілося уже за порогом буття, так укорінилася в ньому, що вирвати її — це б означало знівечити майже всього Сванна: словом, його кохання, як кажуть хірурги, було вже неоперабельним.
Кохання відвертало Сванна од усіх його інтересів так, що коли він іноді показувався у великому світі, кажучи собі, що його стосунки, подібно до елегантної оправи, яку Одетта, до речі, поцінувати належно не вміла, можуть дещо підвищити його самого в її очах (і він, мабуть, мав би рацію, якби його кохання не знецінювало цих стосунків, бо це кохання, на переконання Одетти, знижувало все, до чого він не торкався, його кохання ніби ставило себе понад усе), — він не тільки тужив через те, що він там, де Одетта не з’являється, серед людей, їй невідомих, ні, він безкорисливо втішався, як утішався б романом чи полотном, де зображені розваги трутнів, так само як у себе він утішався б справністю свого домового господарства, елегантністю свого Гардероба і ліврей служників,
