— Чудово!

І знову засміялася. Тоді маркіза де Ґаллардон, різко випроставшись і напустивши на своє лице ще більшої хмурости, ніби її і далі хвилювало здоров’я принца, сказала своїй кузині:

— Оріано! (На що принцеса де Лом здивовано й насмішкувато глянула на незриму третю особу, яку вона ніби закликала в свідки, що ніколи не давала маркізі де Ґаллардон права називати її на ім’я.) Я була б рада, якби ти завтра ввечері заглянула до мене послухати моцартівський квінтет з кларнетом. Цікаво, яке враження це на тебе справить.

Здавалося, вона не так запрошує, як просить зробити їй послугу, і вислухати принцесин суд про моцартівський квінтет їй так само важливо, як дізнатися думку про її хист господині у гурмана, почастувавши його стравою, приготовленою новою куховаркою.

— Але ж я добре знаю цей квінтет і можу сказати тобі зразу…

— Ти знаєш, мій чоловік, не зовсім здоровий, у нього печінка… Він був би дуже радий тебе побачити, — напоставала маркіза де Ґаллардон, узявшись довести принцесі, що явитися на її вечір це все одно, що добро вчинити.

Принцеса не любила говорити знайомим, що їй неохота приходити до них. Щодня вона розсилала якісь листовні вболівання, що через несподіваний приїзд свекрухи, через те, що її запросив до себе зять, що в неї абонемент в Оперу, що їй довелося їхати за місто, вона мусила відмовитися від утіхи провести вечір там і там, тоді як вона зовсім не збиралася туди, куди небагато треба було йти. Завдяки такому підходу багато хто тішив себе ілюзією, що вона з ними в найкращих стосунках і що вона залюбки одвідала б їх, якби не марудні обов’язки принцеси, а такі перешкоди підлещували честолюбству людей. До того ж вона належала до блискучих дотепників ґермантівського гуртка, де ще збереглася та позбавлена загальників і манірних почуттів дотепність, яка походить від Меріме і розквітла недавно пишним цвітом у театрі Мейлака і Галеві, і цю дотепність вона вносила у свої суспільні взаємини, нашпиговувала нею навіть вирази ґречності; у цій самій ґречності вона завше намагалася бути позитивною, точною, близькою до голої правди. Про своє прагнення побувати на вечорі вона в розмові з господинею дому ніколи довго не розводилася, вона вважала, що куди буде люб’язніше, коли вона назве кілька дрібних обставин, від яких залежатиме, чи зможе вона одвідати цей вечір, чи не зможе.

— Послухай, що я тобі скажу, — відповіла вона маркізі де Ґаллардон, — завтра я кров з носа, а повинна провідати свою приятельку, вона зове мене до себе давно. Якщо вона потім не запросить нас до театру, то, при всьому моєму бажанні заглянути до тебе не пощастить. Але от як ми залишимося у неї, бо, крім нас, у неї нікого більше не буде, то я постараюся втекти.

— Ти свого приятеля Сванна бачила?

— Ні! Ах, серденько моє, Шарлю! Я і не відала, що він тут. Спробую привернути його увагу.

— Дивно, що він вхожий навіть до тітоньки Сент-Еверт, — озвалася маркіза де Ґаллардон. — О, я знаю, що він розумник, — додала вона, бажаючи цим сказати «каверзник», — але це все одно: жид у сестри одного архієпископа і братової другого!

— На сором мій, признаюся, що я нітрохи не шокована, — відповіла принцеса де Лом.

— Знаю, що він хрещений, навіть його батьки і дідусь з бабусею були хрещені. Але кажуть, що вихрести віддані своїй релігії ще ревніше, ніж нехрещені, що це все личкування, та й годі. Правда?

— Хто його знає.

Піаніст мав грати дві п’єси Шопена і, виконавши прелюд, одразу ж узявся за полонез. Але потому, як маркіза де Ґаллардон повідомила про те, що тут Сванн, принцеса де Лом не стала б його слухати, хай би навіть встав з могили сам Шопен і поперегравав, один по одному, усі свої твори. Принцеса належала до тієї половини людства, яку, на відміну од другої половини, цікавлять лише люди їй знайомі. Подібно до багатьох жінок з Сен-Жерменського передмістя, вона, якщо в якомусь місці був хтось із її оточення, навіть як їй не було чого сказати йому, бачила і чула тільки його, не зважаючи зовсім на інших. Починаючи з цієї миті, в надії перехопити Сваннів погляд, принцеса (подібно до прирученої білої миші, якій то подають, то забирають грудочку цукру) тільки й робила, що повертала своє личко, — он як вона переживає, але Шопенів полонез тут ні до чого! — туди, де стояв Сванн, і якщо той міняв своє місце, то відповідно переміщала свою магнетичну усмішку і вона.

— Оріано, не гнівайся на мене, — вела далі маркіза де Ґаллардон, ладна завжди жертвувати найзаповітнішими мріями про свою світську кар’єру, вкупі з надією осліпити колись цілий Париж, — ради темної, затаєної, заповітної насолоди ввернути про когось якусь гидоту, — подейкують, що Сванна не можна приймати, це правда?

— Але… адже ти сама знаєш, що це правда, — відповіла принцеса де Лом, — ти двадцять разів запрошувала його, а він ні разу до тебе не прийшов.

І, шпигнувши отак свою кузину, вона знову засміялася, її сміх обурив тих, хто слухав музику, але зате привернув увагу маркізи де Сент-Еверт, яка з ввічливости сиділа біля рояля і лише тепер помітила принцесу. Це був приємний сюрприз для маркізи де Сент-Еверт, вона гадала, що принцеса де Лом ще в Ґерманті, доглядає там хворого свекра.

— Як, принцесо, ви тут?

— Так, я примостилася в куточку й упиваюся музикою.

— Невже ви тут уже давно?

— Давно, але час пролетів так швидко, я тільки нудилася без вас.

Маркіза де Сент-Еверт запропонувала принцесі сісти в її фотель, але та відмовилася:

— Нізащо! Навіщо? Мені всюди гарно.

Щоб підкреслити, як просто поводиться великосвітська дама, вона зумисне вдовольнилася низеньким стільцем без спинки:

— Ось цей пуф усе, що мені треба. Хоч не хоч, а доведеться триматися прямо. Ой лишенько, я так галасую, зараз мене запсикають.

Тим часом піаніст ушкварив темп, слухачі, мліючи, мало не конали, лакей, брязкаючи ложечками, обносив на таці свіжкими напоями, а маркіза де Сент-Еверт подавала йому знак, як це повторювалося кожен тиждень, щоб він пішов, проте служник ще ні разу не зволив його помітити. Якась молода, якій набалакали, що нудитися молодиці не гоже, усміхалася блаженно й шукала очима господиню дому, щоб поглядом подякувати ш за те, що та, вряджаючи таке свято, «згадала про неї». А проте вона хоч і спокійніше, ніж віконтеса де Франкто, але й дещо сполошено стежила за грою, та тільки боялася вона не за піаніста, а за рояль. Поставлена на ньому свічка при кожному фортисимо, підскакуючи, загрожувала як не підпалити абажур, то принаймні закапати воском палісандр. Наостанок вона не витримала і, збігши по двох східцях на естраду, де стояв рояль, зняла розетку. Але тільки-но її рука торкнулася розетки, як пролунав останній акорд, твір було зіграно, і піаніст устав. Зухвалість молодої жінки, яка на мить зіткнулася ненавмисне з віртуозом, сподобалася всім.

— Ви зауважили, принцесо, цю особу? — спитав принцесу де Лом генерал де Фробервіль, підійшовши привітатися з нею, коли маркіза де Сент-Еверт на хвильку відлучилася. — Прецікаво! Вона хто, музикантка?

— Ні, це маркіза де Камбремер-молодша, — недбало відповіла принцеса, але потім пожвавішала: — Я це говорю з чужих слів і навіть не уявляю, з чиїх саме, хтось позаду мене сказав, що вони сусіди по маєтку маркізи де Сент-Еверт, але я не думаю, щоб хтось її тут знав. Мабуть, вони «з села»! А втім, не знаю, як почуваєтеся в цьому блискучому товаристві ви, а мені навіть прізвища цих мастодонтів не відомі. Як, по-вашому, вони проводять час, якщо вони не на вечері у маркізи де Сент-Еверт? Десь найпевніш, маркіза замовила їх разом з музиками, стільцями і свіжкими напоями. Погодьтеся, що всі ці «від Белуара» пречудові. Як їй не увіриться наймати цих статистів щотижня? Незрозуміло!

— Але ж Камбремери поштивий старовинний рід! — заперечив генерал.

— Хай він і старовинний, — сухо озвалася принцеса, — але принаймні немилозвучний, — додала вона, підкреслюючи слово «немилозвучний», ніби беручи його в лапки: гурток Ґермантів відзначався саме такою афектацією.

— Ви так вважаєте? Але вона — цяця, — сказав генерал, який не спускав очей з маркізи. — Ви моєї думки не поділяєте, принцесо?

— Надто вона вже хизується, а це неприємно, коли так поводиться молода жінка, бо вона, по-моєму, мені в доньки годиться, — відповіла принцеса де Лом (так висловлюватися було заведено і в Ґаллардонів, і в Ґермантів).

Побачивши, що генерал де Фробервіль усе ще прикутий до маркізи де Камбремер, принцеса, почасти зі злоби до неї, почасти з люб’язности до генерала, додала:

— Це, мабуть, неприємно… її чоловікові! Шкодую, що я незнайома з нею, — вона вам, певне, припала до серця, я б вас рекомендувала їй, — сказала принцеса, хоча, аби вони були знайомі, вона, звичайно, нізащо в світі не рекомендувала б їй генерала. — Тепер же я мушу попрощатися з вами, сьогодні у моєї приятельки день народження, і я йду її повіншувати, — промовила вона просто й щиро, зводячи світське зібрання, куди вона оце вирушила, до звичайнісінького, морочливого церемоніалу, обов’язкового і воднораз зворушливого. — До того ж я там побачу Базена, я подалася сюди, а він — до своїх приятелів, ви їх, мабуть, знаєте, прізвище цих князів скидається на назву мосту: князі Ієнські.

— Ще перед тим так називалася, принцесо, перемога, — зронив генерал. — Що ви хочете, для такого старого вояка, як я, — додав він, виймаючи й протираючи монокль із таким виглядом, ніби перев’язував рану, отож принцеса несамохіть відвела очі, — знати імператорську добу — це щось зовсім інше, але зрештою, хоч би яка вона була для мене по-своєму прегарна, люди билися як герої!

— Запевняю вас, що я схиляюся перед героями, — ледь ущипливо промовила принцеса, — я не ходжу з Базеном до цієї княгині Ієнської зовсім з іншого приводу — просто тому, що я з нею незнайома. Базен знає їх, він їх дуже любить. О ні, це зовсім не те, що ви можете подумати, це не флірт, мені нема через що битися в істериці! А втім, бийся чи не бийся, даремно! — сказала вона меланхолійно, бо всі знали, що принц де Лом, одружившись із чарівною своєю кузиною, почав зраджувати її з кожною спідницею. — У кожному разі, тут не те,