Сванн хотів іти додому, але коли він збирався рушити, генерал де Фробервіль попросив його познайомити з маркізою де Камбремер, і Сванн мусив вернутися до салону.
— А знаєте, Сванне, я волів би одружитися з цією жінкою, ніж полягти від сокири цих дикунів, — що ви на це скажете?
Слова «полягти від сокири дикунів» різонули Сваннові по серцю, йому захотілося підтримати цю розмову з генералом.
— Ох, — зойкнув він, — скільки чудових людей загинуло в такий спосіб!.. Ну от хоча б… цей мореходець, чиї останки привіз Дюмон д’Юрвїль, Лаперуз… (І Сванн уже раював так, ніби він говорив про Одетту.) — Чудова людина був цей Лаперуз, він мене дуже цікавить, — додав він меланхолійним тоном.
— Авжеж, авжеж, Лаперуз, — промовив генерал. — Це дуже відоме ім’я. На честь його названо вулицю.
— Ви знаєте кого-небудь на вулиці Лаперуза? — розхвильовано запитав Сванн.
— Лише пані де Шанліво, сестру нашого преславного Шосп’єра. Кілька днів тому вона почастувала нас прегарним домашнім спектаклем. її салон скоро красуватиметься, згадаєте моє слово!
— А, вона мешкає на вулиці Лаперуза? Як це втішно! Вулиця Лаперуза така ладна, така смутна вулиця!
— Що ви кажете! Ви, мабуть, давно там не бували. Зараз вона аж ніяк не смутна, вся дільниця перебудовується.
Коли Сванн відрекомендував нарешті пана де Фробервіля молодій пані де Камбремер, то вона, почувши вперше прізвище генерала, удала на своєму личку радісну й здивовану усмішку, мовляв, на воротях слава не висить; ще не знаючи в лице приятелів своєї нової родини, вона зустрічала кожного, кого до неї підводили, як одного з таких приятелів, думаючи, що вона виявляє неабияку тактовність, удаючи, ніби багато про нього чула, потому як одружилася, і несміливо подаючи руку: так вона показувала, що пересилює себе, долаючи стриманість, прищеплену їй вихованням і водночас, що порив раптової симпатії до рекомендованого їй узяв гору над її стриманістю. За це вміння шануватися свекор і свекруха, яких вона й досі вважала за вицвіт Франції, взивали її ангелицею; тим паче, що, одружуючи з нею сина, вони з самого початку застерігали, що в ній їх підкупають її висока душа, а не велике віно.
— Зразу видно, що ви в музиці кохаєтеся, — промовив генерал, натякаючи ненароком на пригоду з розеткою.
Тим часом концерт відновився, і Сванн збагнув, що йому тепер не піти аж до кінця нового номера. Сидіти з цими людьми в одній клітці йому було страшенно важко; їхня глупота і недоречні вихватки дошкуляли тим більше, що, не знаючи про його кохання, нездатні, навіть якби вони про нього знали, поспівчувати йому і поставитися до нього інакше, ніж із посмішечкою, як до хлоп’яцтва, або з жалем, як до божевілля, вони спонукали його уявляти своє кохання як чисто суб’єктивний стан, який жив лише в його голові і чия реальність нічим зокола не підтверджувалася; звуки музики били по його нервах так, що він мало не зойкав, його катувала ще й думка, що його ув’язнено там, куди Одетта ніколи не прийде, де ніхто і ніщо її не знає, де її відсутність аж кричала про себе.
Але нараз вона ніби ввійшла, і йому так шпигонуло, що він несамохіть притулив руку до серця. Це скрипка взяла кілька високих нот і тягла їх і далі, наче в чеканні, з такою нестямою, буцімто вона уже побачила сподіване і, пнучись зі шкури, силкувалася продовжити звук до його прибуття, щоб устигнути зустріти його, перш ніж визівнути духа, напружувала рештки сил, аби путь перед ним була вільна, — так ми тримаємо двері, щоб їх не прибили. І перш ніж Сванн устиг зміркувати і сказати собі: «Це фраза з Вентейлевої сонати — не буду слухати її!», всі його спогади про той час, коли Одетта була закохана в нього, спогади, які аж до самої цієї миті за його волею жили невидимками у глибу його істоти, ошукані цим несподіваним променем з давньої пори любови, любови ніби воскрешеної, стрепенулися, випурхнули і, байдужі до його нинішньої недолі, нестямно заспівали забуті гімни щастя.
Замість уриваних фраз «Той час, коли я був щасливий», «Той час, коли мене кохали», які Сванн часто вимовляв досі, не надто від цього страждаючи, бо його розсудок укладав у них лише витинки з минулого, де саме від його минулого нічого й не залишилося, він відзискав усе, що навік утвердила в ньому своєрідна і летка сутність утраченого щастя; він знов угледів усе: сніжисті, кучеряві пелюстки хризантеми, яку Одетта кинула йому до карети і яку він віз додому, притуливши до уст, вибиту адресу «Золотого дому» на цидулці, в якій він прочитав: «У мене тремтить рука, мені важко писати», її зсунуті докупи брови, коли вона говорила йому з благальним виглядом: «Маю надію, ви не дуже скоро дасте мені вісточку про себе?»; він відчув запах щипчиків перукаря, який «наводив на нього марафет», поки Лоредан вирушав по гризетку, почув часті тієї весни зливи з бурею, відчув холод повернення в екіпажі при місячному світлі, перебрав усі чарунки душевних своїх навичок, вражень від пори року, фізичних відчуттів, які розкинули над низкою тижнів одностайну сітку, що зараз обплела знову його плоть. Тоді він угонобляв любострасну цікавість, він зазнавав блаженства того, хто живе самим коханням. Йому здавалося, що так триватиме й далі, що він уникне любовних мук; якими жалюгідними здавалися йому тепер Одеттині чари проти моторошного жахіття, що оточувало його, як оточує гало сонце, проти незмірної туги, яка поймала його на думку, що йому відомі далеко не всі хвилини її життя, що він не може мати її під рукою завше і всюди! З жалем він згадував, як вона гукнула: «Я завжди буду бачитися з вами, я завжди вільна!», — адже тепер у неї було повно справ! Згадав, як цікаво, як утішно йому було знати, чим вона дихає, згадав, як вона підбивалася під його ласку — ласку, якої дати їй йому тоді не хотілося, бо це могло вибити його з життєвої колії, — дозволити прийти до нього; як вона затягла його до Вердюренів, згадав, скільки разів, коли він дозволив їй приходити до себе, вона доводила йому, яке було б для неї щастя зустрічатися з ним щодня, про що вона тільки й мріє, а для нього то була прикра перешкода, — доводила доти, доки він нарешті поступився; потім він згадав, як це їй остобісіло, як вона рішуче урвала їхні щоденні зустрічі і як для нього вона стала невтоленною і болісною потребою! Він і не здогадувався, що він як у воду дивився, коли, після третього побачення, на повторене нею не раз запитання: «Але ж чому ви не хочете, щоб я приходила частіше?» — Галантно зі сміхом відповів: «Я боюся страждання». Тепер, на жаль, Одетта писала йому іноді з ресторану або з готелю на папері з їхньою адресою, але ці цидулки палили його, як вогонь. «З готелю Вуймон? А що вона там робить? З ким вона? Що там у них діялося?» Сванн згадав, як гасли ліхтарі на Італійському бульварі, коли він спіткав її, уже збезнадіївшись, серед блудних тіней, тієї пам’ятної ночи, коли йому й на думку не могло спасти, що його розшуки і ця несподівана зустріч можуть бути Одетті не до шмиґи: настільки він був певен, що для неї нема більшої радости, ніж зустрітися з ним і разом поїхати, — серед ночи, як думалося тепер, майже фантастичної, справді вже пов’язаної з якимсь таємничим світом, куди вже не вернутися потому, як брама зачиниться. І тут, нерухомо застиглий у спогляданні цього воскрешеного щастя, Сванн помітив якогось сіромаху і, не впізнавши його одразу, сповнився до нього пекучого жалю і потупився, боячись, як би хто не побачив, що на очі йому наринули сльози. Цей сірома був він сам.
Коли він це зрозумів, жаль його зник, зате нині він сповнився ревнощів до колишнього самого себе, якого кохала Одетта, ревнощів до тих, про кого він часто думав, не надто від цього страждаючи: «Може, вона їх не кохає»; нині, коли абстрактне поняття кохання, не пройняте цим почуттям, поступилося місцем перед напоєними коханням пелюстками хризантеми і папером «Золотого дому», Сваннові так заболіло, що він провів рукою по чолу, випустив монокль і протер його шкельце. І, безперечно, якби він побачив себе в цю хвилину, то прилучив би до колекції моноклів, помічених ним у залі, й оцей монокль, якого він здихався як досадної думки і з запітнілої поверхні якого силкувався стерти носовичком свої турботи.
Скрипці до снаги, — якщо на інструмент не глядіти і не мати змоги поєднувати чуте з його образом, який змінював звук, — такі відтінки, які нагадують іноді контральто: слухачеві ввижається, що в концерті бере участь співачка. Та ось він зводить очі й бачить лише деки, коштовні, як китайські шкатули, дарма що іноді його вводить в оману підступний поклик сирени; вряди-годи йому чується також голос ув’язненого духа, який борсається, як диявол у кропильниці, всередині химерного пуделка, зачарованого і тремкого; нарешті, іноді у повітрі ніби ширяє чиста і неземна істота і розносить невидиму благу вість.
Сваннові здавалося, що музики не стільки грають коротеньку фразу, скільки творять обряд, без дотримання якого вона б не появилася, і роблять заклинання, необхідні на те, щоб сталося і якийсь час тривало диво її появи, і Сванн, уже нездольний в останній час бачити її, неначе вона належала до світу ультрафіолетового проміння, відчуваючи животворну дію метаморфози, яка відбувалася в ньому, коли його при наближенні до неї вражала миттєва сліпота, — тепер Сванн відчував її присутність, подібно до присутности богині-заступниці і свідка його кохання, вирядженої в звукову одежу, щоб можна було підійти до нього в юрбі невпізнанною, одвести його набік і поговорити з ним наодинці. І коли вона, легка, миротворча, така запашиста, пролетіла, кажучи йому все, що хотіла сказати, а він удумався в кожне її слово і шкодував, що слова так швидко линуть геть, Сванн несамохіть випинав губи, щоб поцілувати на льоту її милозвучне, летке тіло. Він не відчував себе більше знедоленим і самотнім, бо, звертаючись до нього, вона нашіптувала йому про Одетту. У нього більше не було, як колись, такого враження, що коротенька фраза не здогадується про існування його й Одетти. Адже вона так часто була свідком їхніх радощів! Щоправда, вона так само часто попереджала його, що такі
