Але часто сама Одетта несамохіть, не усвідомлюючи того, звірялася Сваннові з тим, чого він не відав і що страшився нині узнати; справді Одетта не уявляла, яка глибока яма між її реальним життям і життям відносно невинним, у яке повірив колись і вірив ще й тепер Сванн: істота зіпсута, яка корчила з себе цнотливицю перед тими, перед ким вона криється зі своїми пороками, не може уже вивірити, наскільки ці пороки, вибуялі непомітно для неї самої, мало-помалу знепутюють її. Одеттині вчинки, зжиті в її уявленні з тими, які вона таїла від Сванна, поступово обарвлювалися в їхню барву, заражалися від них, і вона перестала бачити в них щось незвичне, вони вже не лунали фальшиво в тому осібному середовищі, де вони у неї жили; але коли вона оповідала про них Сваннові, той жахався: так явно випливала з її оповіді атмосфера, яка їх оточувала. Якось він наважився спитати Одетту, в м’якій необразливій формі, чи доводилося їй стикатися зі звідницями. Сказати по щирості, він був певен, що ні; після анонімки в його душу закралася підозра, але закралася механічно; в його душі вона не вкорінилася, але залишилася, і Сванн, бажаючи спекатися чисто фізичного, але дошкульного муляння, попросив Одетту вирвати її з корінням. «Ні, любий, ні! Хоча вони за мною ганялися, — сказала Одетта, усміхаючись усмішкою вдоволеного марнославства і не помічаючи, що Сваннові це може здатися недоречним. — Ще вчора одна з них понад дві години чекала мене, пропонувала мені правити будь-яку суму. Очевидно, якийсь посол сказав їй: «Я застрелюся, якщо ви її не приведете». їй сказали, що мене нема, але зрештою мені довелося вийти й поперти її. Ти б почув, як я з нею розмовляла! Покоївка була в цей час у кімнаті опостінь і потім розповідала, що я репетувала на весь дім: «Кажу вам, що я не бажаю! І що це вам прибандюрилося! Здається, мені вільно робити, що завгодно! Якби я припухала без грошей, це було б ще зрозуміло…» Консьєржеві я наказала, щоб він не пускав її, щоб сказав, що я поїхала за місто. От було б здорово, якби ти тоді сховався! Ти б залишився задоволений, котику мій! Як би мене не викачали в болоті, ти ж свідок, що в твоєї маленької Одетти чимало хорошого».
Отож навіть коли вона признавалася в гріхах, про які, як вона міркувала, могли натуркати Сваннові, ці визнання частіше плодили нові підозри, ніж розбивали колишні. Бо Сваннових підозр ніколи не розвіювали визнання. Даремно Одетта усувала зі своєї сповіді все істотне, якась побічна деталь, про яку Сванн і не помишляв, приголомшувала його своєю несподіваністю і зміщувала терен його ревнощів. І забути її визнання він уже не міг. Його душа носила їх з собою, перемивала, колисала, як річка — трупи потопельників. Вона була ними затрута.
Якось Одетта розповіла йому про те, як у день свята «Париж-Мурсія» її одвідав Форшвіль. «Як, ти вже тоді була знайома з ним? Ага, правда», — поправився він, бажаючи приховати свою необізнаність. І нараз він здригнувся на саму думку, що в день цього «Париж-Мурсія», коли він одержав від неї листа, так пильно ним береженого, Одетта, може, снідала з Форшвілем у «Золотому домі». Вона заприсяглася, що ні. «А проте «Золотий дім» нагадує мені щось, що пов’язане з обманом», — сказав Сванн, щоб налякати її. «Так, я не була там того вечора, коли ти мене шукав у Прево, а я тобі сказала, що я щойно з «Золотого дому»», — відповіла вона (гадаючи з виразу на його обличчі, що це йому відомо) з рішучістю, в якій більше було несміливости, ніж цинізму, куди більше приховуваного з самолюбства страху розсердити Сванна і нарешті куди більше бажання показати, що вона уміє бути щирою. Такого влучного й замашного удару міг би завдати Сваннові кат, хоча в самих Одеттиних словах не було нічого жорстокого, бо Одетта заподіяла йому болю ненавмисне, вона навіть засміялася, переважно, певне, на те, щоб не здаватися упокореною, збентеженою. «Так, правда, я не була в «Золотому домі», я йшла тоді від Форшвіля. Я справді була у Прево, — я тобі не збрехала, — там я спіткала Форшвіля, і він запросив зайти глянути на його Гравюри. Але до нього хтось прийшов. Я сказала тобі, що йду з «Золотого дому», бо боялася, що ти на мене розсердишся. Як на мене, я вчинила правильно. Даймо, що я зле зробила, зате зараз я щиро призналася в цьому тобі. Навіщо б мені треба було приховувати від тебе, що я снідала з ним у день свята «Париж-Мурсія», якби я справді з ним снідала? Тим паче, що тоді ми ще добре не були знайомі з тобою, чи не так, соколику мій?» У відповідь Сванн тільки усміхнувся легкодухою усмішкою людини, прибитої страшним тягарем чиїхось слів. Отож навіть у ті місяці, про які він не зважувався навіть згадувати, — такі то були медові місяці, — Одетта, ще тоді кохаючи його, уже брехала йому! Окрім пригоди з «Золотим домом» (першого вечора їхньої «катлеїади»), скільки, мабуть, було інших пригод, пов’язаних з брехнею, але Сванн про це не знав ні сном ні духом! Він згадав, як Одетта заспокоювала його: «Та я скажу пані Вердюрен, що сукня моя була не готова або що мій кеб спізнився. Завжди можна вивернутися». І справді, белькочучи щось, щоб пояснити своє запізнення, виправдати перенесення зустрічі на іншу годину, вона так само чинила і з ним, і це її белькотання приховувало від нього, хоча він тоді нічого не підозрював, — те, що у неї було з іншим, і того іншого вона заспокоювала: «Та я скажу Сваннові, що сукня моя була не готова або що мій кеб спізнився, завжди можна вивернутися». І нині в усіх найприємніших спогадах, у всіх найпростіших Одеттиних словах, яким він вірив, як словам Святого Письма, у повсякденному її поранні (про яке вона оповідала йому) в найзвикліших для нього місцях: у домі її кравчині, на авеню Булонського лісу, на іподромі, Сванн відчував під ослоною зайвого часу, який залишає навіть у найщільнішому розкладі вільні проміжки, незаповнені паузи і може правити за криївку для деяких учинків,
