— Що з вами? — питала мене Франсуаза.
Ми доходили аж до брами Сваннів, і там швейцар, ні з ким не зрівнянний швейцар, навіть від нашивок на лівреї якого віяло тими самими щемливими чарами, які я відчував в імені Жільберта, споглядав мене з таким виглядом, ніби знав, що я належу до тих упосліджених істот, котрим ступати за поріг таємничого життя, яке приставили його охороняти, зась, а прорізані над ним вікна антресолей, здавалося, розуміли, чому вони зачинені, і куди більше скидалися на Жільбертині очі, схожість із якими посилювали шляхетні згортки їхніх муслінових фіранок, ніж на якісь інші вікна. В інші дні ми гуляли бульварами, і я ставав на розі вулиці Дюфо; я чув, що звідти часто можна бачити, як Сванн іде до дантиста; і моя уява настільки відособлювала Жільбертиного батька від решти людського роду, його поява в реальному світі вносила до цього світу стільки чудесного, що я, перш ніж дійти до церкви Мадлен, уже хвилювався на думку, що підходжу по вулиці, де мене може засліпити надприродне видиво.
Але найчастіше, коли зустріч із Жільбертою мене не чекала, довідавшись, що пані Сванн майже щодня гуляє Алеєю акацій, круг Великого озера, а також Алеєю королеви Маргарита, я тягнув Франсуазу до Булонського лісу. Він був для мене якимось зоологічним садом, де зібрана всіляка флора, де уживаються різні картини природи: за пагорбом грот, потім лука, скелі, річка, канава, знову пагорб, мочари, але де, одначе, знаєш, що все це створене лише на те, щоб гіпопотамам, зебрам, крокодилам, кроликам, ведмедям і чаплям жилося привільніше у цій природній обстановці або щоб влаштувати для них мальовничіше обрамлення; Булонський ліс, не менш розмаїтий, який об’єднує різні й одрубні світи, поперемінну ділянку, обсаджену червоними деревами, американськими дубами, ніби якийсь фольварок у Віргінії, ялинником на березі озера чи корабельними соснами, звідки нараз виринає закутана пухнастим хутром з гарними очима звірючки якась прудконога погуляльниця, був Садом жінок; а Алея акацій — ніби миртова алея з «Енеїди» — обсаджена для них деревами однієї породи, була улюбленим місцем прогулянок прославлених Красунь. Достоту як ото діти, угледівши здалеку шпиль скелі, звідки лаштується скочити у воду морський лев, заздалегідь радощами грають, так і я, щойно підходив до Алеї акацій і вдихав їхню розлиту кругом духмяність, відчував близькість і своєрідність буйної та ніжної індивідуальности рослинної; потім я наближався до Алеї, і від верхівок акацій, обнизаних легким колихливим листям, невимушено Граційним, кокетливого крою, тонкого ткання, обліпленим безліччю квітів, цілими колоніями крилатих, рухливих рідкісних комах, нарешті, від їхніх жіночих назв, назв лінивих, солодких — від усього цього у мене тьохкало серце, сповнюючись, одначе, наскрізь земним бажанням, яке викликають у нашій душі вальси, при звуках яких у нашій свідомості спливають лише імена гожих жінок, оповіщені лакеєм при вході до бальної зали. Мені казали, що в Алеї я побачу вишуканих жінок, чиї імена, хоча вони не всі були заміжні, ставили поряд з іменем пані Сванн, а втім, більшість із них носили не імена, а прізвиська; якщо котрась із них мала інше прізвище, то вона була свого роду інкогніто, яке ті, хто говорив про тих жінок, завше розкривали, щоб їх розуміли співрозмовники. Вірячи, що жінки втаємничені в закони Краси (бо це один із жіночих чарів) і що жінки наділені хистом втілювати Красу життя, я загодя приймав мов якесь одкровення їхні туалети, виїзди, безліч дрібничок, я вкладав у них свою віру, наче душу, і моя віра надавала цій скороминущій і хисткій цілості стрункість мистецького шедевру. Але я прагнув побачити пані Сванн і чекав її з хвилюванням не меншим, ніж Жільберту, бо Жільберта напоїла своєю гожістю і батьків, як напоїла вона нею все, що її оточувало, і я любив їх так само палко, хоч і з якоюсь болісною бентегою (бо їхні шляхи перехрещувалися в інтимній стороні Жільбертиного життя, для мене забороненій), ба більше: я побожно шанував їх (бо скоро довідався, як це буде видно далі, що їм не подобалися її ігри зі мною), як ми побожно шануємо всіх, хто має безмежну владу чинити нам зло.
Найбільшою художньою вартістю і верхом світськости мені уявлялася простота пані Сванн, коли я бачив, як Алеєю акацій, ніби так їй було ближче додому, вона чимчикує у суконному кунтушику, в точку з фазанячим пером, з пришпиленим на корсажі букетом фіалок, і ледь помітно киває на вітання чоловіків, які Їдуть в екіпажах і, вгледівши здалеку її силует, уклоняються їй і кажуть один одному, що ні одна жінка не має такого шику. Але вже не простоту, а пишноту ставив я на перше місце у тому разі, коли, уговкавши здорожену Франсуазу, яка заявляла, що її «ноги не несуть», погуляти зі мною ще годинку, я нарешті помічав, як на ту алею, що провадить од Брами дофіна, вилітав живий образ королівської величі, живий образ прибуття августійшої особи, який мене так глибоко вражав, як не вражала потім жодна королева, бо уявлення про королівську потугу в мене вже склалося правдивіше й наочніше; і живий образ цей несла гоном пара баских коней, сухорлявих, зміїстих, ніби на малюнках Константина Ґіса, а з ним і здоровецького візничого — у хутряній шапці козацькій, він сидів на передку поряд із маленьким грумом, схожим на «тигра» «покійного Боднора»; я бачив, або, точніше, відчував її обриси, ніби ті вкарбувалися гострою і виснажливою раною в моє серце, обриси незрівнянної вікторії, навмисне змайстрованої з вищим кузовом і стилізованої під старовину так, щоб крізь старовинність прозирав «останній крик моди». У глибині вікторії спочивала пані Сванн з єдиним сивим пасемцем у білявому тепер волоссі, оповитому тонким віночком, найчастіше з фіалок, який підтримував і довгу вуалетку; у руці вона мала бузкову парасольку, а на вустах у неї грала якась двозначна усмішка, звернена до тих, хто з нею вітався, і хоч у цій усмішці читав я найяснішу ласку, насправді в ній більше було виклику кокотки. Одним ця усмішка казала: «Я все добре пам’ятаю, це був упій!», іншим: «Як я вас кохала! Вам не поталанило!», третім: «Ваша воля! Я ще трошки триматимусь каретного ряду, але при першій оказії зверну!»
Навіть коли назустріч їхали незнайомці, на її вустах жевріла ледача усмішка, ніби вона виглядала появи приятеля або згадувала про нього, і тоді про неї казали: «Яка вона гарна!» І лише для деяких вона припасла усмішку кислу, вимушену, несміливу і холодну, яка означала: «Так, гадюка, я знаю, що ви чорноротий і що вам аби язиком клепати! А мені чхати на вас!» Пройшов Коклен, про щось гомонячи з приятелями і вітаючи тих, хто їхав колясками, широким театральним жестом. А я думав тільки про пані Сванн, прикидаючись, ніби ще не помітив її: я знав, що доїхавши до Голубиного тиру, вона звелить візничому звернути й зупинитися, щоб іти далі пішки. І в ті дні, коли я почував, що мені не забракне духу пройти повз неї, я тягнув Франсуазу в тому напрямку. Трохи згодом я справді бачив, як алеєю для піших іде пані Сванн: вона простувала назустріч мені, волочучи за собою довгий шлейф своєї бузкової сукні, вбрана так, як, за розумінням низоти, вбираються королеви, вичепурені й виряджені зовсім інакше, ніж інші жінки; йшла, позираючи на руків’я парасольки, майже не глядячи на перехожих, ніби її головним завданням, єдиною її метою була прогулянка про людське око і ніби їй байдуже, що всі зори спрямовані на неї. А втім іноді озираючись, щоб покликати свого хорта, вона нишком нипала очима навсебіч.
Навіть ті, хто не знав її, вгадували з деяких особливих і незвичних ознак, — може силою якогось телепатичного впливу, подібного до того, що викликав гучні оплески у глядачів несвідомців тоді, коли Берма аж очі на себе брала, — що то мала бути особа знаменита. Вони питали одне одного: «Хто се?», іноді зверталися з цим запитанням до перехожого, або намагалися запам’ятати, як вона вбрана, щоб потім їхні обізнаніші приятелі могли заспокоїти їхню цікавість, почувши від них опис її туалету. Інші погуляльники, пристаючи на хвилинку, заводили між собою розмову.
— Ви знаєте, хто се? Пані Сванн! Це ім’я нічого вам не говорить? Одетта де Кресі!
— Одетта де Кресі! Я так і сказав собі: ці сумні очі… Але ж вона вже, знаєте, не перволіток! Пригадую, як я розважався з нею, коли подав у відставку Мак-Маґон.
— Я б, вами бувши, про це їй не нагадував. Нині вона пані Сванн, дружина члена жокей-клубу, приятеля принца Валлійського. А втім і тепер вона гожа.
— Аби ви бачили її в ті часи, ох, яка була красуня! Мешкала вона у своєрідно опорядженій віллі — там тих китайських марничок хоч греблю гати. Пам’ятаю, нам дуже дошкуляли крики газетярів, зрештою вона сказала, щоб я одягався.
Не вникаючи в суть цих розмов, я уловлював довкола пані Сванн шемріт слави. Серце моє так і тенькало на думку, що незабаром усі ці люди (на жаль, я не помітив серед них банкіра-мулата, мого, як мені здавалося, зневажника) побачать, як незнайомий молодик, на якого вони не звертали жодної уваги, вітається (я, щоправда, знайомий з нею не був, але вважав, що маю на це право, оскільки мої батьки були знайомі з її чоловіком, а я грався з її донькою) з цією жінкою, знаменитою своєю вродою, розпустою та елегантністю. Але опинившись
