— Тільки не шушукатися! — застерегла всіх моя двоюрідна бабуся. — Бувати у домі, де всі шепчуться, не вельми приємно!
— А, пане Сванн! Ось кого ми спитаємо, якої чекати завтра погоди! — промовив батько.
Мати подумала, що можна добрим словом змити всі кривди, яких наша рідня заподіяла Сваннові після його одруження. Під якимсь приводом вона потягла його в куточок. А я рушив слідом; я не міг ні на крок її відпустити, знаючи, що за хвильку маю з нею розлучитись і, покинувши їдальню, плентати до себе нагору, втративши надію, що мати, як іншими вечорами, сама прийде поцілувати мене.
— Чуєте, пане Сванн, — озвалася вона, — розкажіть-но про вашу доньку. Мабуть, вона вже кохається в гарних речах, як її тато.
— Ходімо посидимо на веранді, — підступив до нас дідусь. Матері нічого не лишилось, як урвати розмову, але ця завада насунула їй щасливіший помисел — так тиранія рими змушує добрих поетів творити сущі шедеври.
— Поговоримо про вашу доньку наодинці, — шепнула вона Сваннові. — Тільки мати здатна зрозуміти вас. Я певна, що її ненька такої самої думки..
Ми посідали круг залізного столика. Я гнав од себе думку про тоскні години, які мав збувати на самоті, без сну, у своїй спальні; вмовляв себе, що не треба через це побиватися, бо завтра вранці про них забуду, — краще думати про майбутнє, і ці думки проведуть мене, наче мостом, над близькою і страшною прірвою. Проте моя тривожно напружена тяма, така ж витрішкувата, як погляди, які я кидав на матір, була неприступна для зовнішніх вражень. Думки в свідомість проникали, але так, що все прегарне чи навіть кумедне, здатне розчулити мене або розважити, лишалося зокола. Як хворий, цілком свідомий того, що його оперують, завдяки знеболюванню нічого не відчуває, так я, без найменшого хвилювання, міг декламувати улюблені вірші або зовсім поважно слухати дідуся, що заводив зі Сванном розмову про дюка д’Одіфре-Паск’є. Дідусева спроба провалилась: тільки-но він озвався до Сванна, як одна з бабусиних сестер, Селіна, звичаєм одключившись від розмов за столом і вирішивши задля ґречности порушити «прикру мовчанку», озвалася до другої:
— Уяви собі, Флоро, я познайомилася з молодою вчителькою-шведкою, і вона розповіла мені чимало цікавого про кооперативи у скандинавських країнах. Треба буде запросити її до нас повечеряти.
— Авжеж! — відповіла бабуся Флора. — Я теж часу марно не гаяла. Спіткала в пана Вентейля одного мудрого діда, він добре знає Мобана, й Мобан якнайдокладніше розтлумачив йому, як уживається в роль. Страшенно цікаво! Цей старий — Вентейлів сусіда, а я й не знала. Такий ласкавий!
— Ласкаві сусіди не лише в пана Вентейля! — скрикнула бабуся Селіна голосом, гучним од сором’язливости і штучним од зумисности, при цьому вона значуще, як їй здавалося, глипнула на Сванна. Бабуся Флора й собі, збагнувши, що сестра в такий спосіб подякувала йому за ящик вина асті, теж позирнула на Сванна вдячно й воднораз лукаво, і ця п іронія чи то підкреслювала сестрину дотепність, а чи показувала, що вона, бабуся Флора, заздрить Сваннові, бо той так надихнув Селіну. А може, просто не могла не покепкувати з нього, бо була переконана, що він почуває себе як на голках.
— Гадаю, цей добродій не відмовиться завітати до нас, — вела далі Флора. — Про Мобана чи про пані Матерна він ладен говорити цілі години — тільки почни.
— Це має бути прецікаво, — зітхнув дідусь, у чию голову природа, на жаль, не вклала здатности виявляти жвавий інтерес і до шведських кооперативів, і до Мобанової роботи над роллю, так само як забула вділити головам бабусиних сестер бодай крапельку смальцю, без якого навіть передсуди про інтимне життя Моле або графа Паризького спісніють.
— Бачте, — озвався до дідуся Сванн, — те, що я вам зараз скажу, пов’язане з вашим запитанням більше, ніж може на перший погляд здатися, бо коли глянути на наше буття під певним кутом зору, то всі визнають, що воно не вельми змінилося. Вранці я перечитував Сен-Сімона й натрапив на місце, не позбавлене цікавості й для вас. Там, де автор розповідає про свою посольську діяльність в Іспанії. Це не найкращий його том, перед нами щоденник, але щоденник прегарно написаний, і вже в цьому його величезна перевага над нудними газетами, які заведено читати вранці й увечері.
— Я з вами не згодна, іноді читати газету — неабияка втіха… — урвала його бабуся Флора, натякаючи на згаданого у «Фіґаро» Сваннового Коро.
— Це коли пишеться про події або людей, які нас цікавлять! — уклеїла бабуся Селіна.
— Та я цього не відкидаю, — здивувався Сванн. — Газетам я ставлю на карб те, що вони день у день виносять на наші очі всякий дріб’язок, а книжки, в яких ідеться про речі ваговиті, ми читаємо три-чотири рази в житті. Якщо вже так нетерпляче щоранку розриваємо газетну бандероль, треба змінити суть речей і друкувати в газеті… скажімо, Паскалеві «Думки»! — Слово «думки», боячись видатися занудою, Сванн виголосив ущипливо. — Й навпаки — в томі з золотим зрізом, який ми розгортаємо хіба що раз на десять років, — додав він із заведеною у деяких світських людей погордою до вищого світу, — нам довелося б читати про те, що грецька цариця вирушила до Каннів, а княгиня Леонська влаштувала костюмований бал. Отож рівновагу було б відновлено. — Проте Сванн уже шкодував, що, хай і побіжно, але порушив поважну тему. — Гарна в нас пішла розмова, — зауважив він іронічно. — Не розумію, як це нас занесло на такі «високості». — Після цього звернувся до дідуся: — Отож Сен-Сімон оповідає, як Молевр’є насмів подати руку його синам. А про Молевр’є тут-таки сказано: «В цій пляшці-пузашці я зроду не бачив нічого, окрім злости, брутальносте й глупоти».
— Пузашка чи не пузашка — дарма, але я знаю пляшки зовсім іншого розливу, — підхопила жваво Флора, побачивши нагоду й собі подякувати Сваннові, адже він підніс їй та сестрі ящик асті. Селіна зайшлася сміхом. Сванн збентежився, потім повів далі:
— «Не знаю, що це було, недбалість чи каверза, — пише Сен-Сімон, — але Молевр’є надумав подати руку моїм дітям. Я це помітив учасно й перешкодив».
Дідусь аж умлівав перед виразом «недбалість чи каверза», проте панні Селіні ймення Сен-Сімона — письменника! — повернуло слух, і вона обурилася:
— Що таке? Як можна цим захоплюватися? Гарно, що й казати! І як, власне, це розуміти? Невже одна людина гірша від іншої? Чи не все одно, дюк вона чи конюх, якщо має розум і серце? Гарний вихователь був з вашого Сен-Сімона, якщо він заборонив дітям потискати руку чесним людям! Жах, та й годі! На’кий біс ви все це цитуєте?
Тут дідусь, побачивши, що за такої обструкції Сванн не захоче розповідати цікаві історії, сердито прожебонів мамі:
— Нагадай твій улюблений вірш, од нього мені легшає на душі. Ага! «Так можна, Господи, і цноту зненавидіть!» Сказано, як в око вліплено!
Я не відривав очей од матері, знав, що досидіти до кінця вечері мені не дозволять і що, боячись розсердити тата, мама не дасть мені поцілувати її кілька разів, як цілував я її в спальні. Тим-то й надумав, перш ніж почнуть гості вечеряти й надійде час прощатися, загодя взяти з цього короткого й легкого поцілунку все, що в моїй спромозі, облюбувати місце на щоці, до якого припаду губами, подумки підготуватись, уявити собі початок цілування, щоб уже потім, як мама присвятить мені хвильку, впитися тим, як мої губи торкаються її щоки; так маляр, обмежений коротким сеансом, заздалегідь готує палітру й з голови, покладаючись на ескізи, робить усе, щоб якнайдовше обійтися без натурниці.
Але ще перед дзвінком до вечері мій дідусь допустився незумисної жорстокости.
— Хлопець якийсь наче зморений, — заявив він, — хай іде спати. Сьогодні вечеря запізнилася.
Батько звичайно не вимагав од мене, як бабуся та мати, суворо дотримувати режиму, але тут і він сказав:
— Ану, гайда спати!
Я потягся поцілувати маму, аж це подзвонили вечеряти.
— Та ні, дай мамі спокій, вічно ці телячі ніжності. Скажіть одне одному «на добраніч», та й годі. Гайда, гайда!
Тож я мусив піти без соборування, довелося долати кожен східець, так би мовити, «згнітивши серце», бо серце рвалося назад до мами, яка не поцілувала мене і, отже, не відпустила серце йти вкупі зі мною. Ці ненависні приступки, якими я завжди піднімався невесело, тхнули лаком, і їхній дух вигострював ту гризоту, якої я зазнавав щовечора, — робив її, мабуть, ще пекучішою для моєї вразливої вдачі, бо перебороти її мій розум не міг, оскільки тут винен був нюх.
Коли ми ще спимо й зубний біль сприймаємо у вигляді молодої дівчини, яку силкуємося двісті разів поспіль витягти з води, або у вигляді Мольєрового вірша, який товчемо безупинно, то яка велика полегкість приходить до нас, коли прокидаємось і вольовим зусиллям розуму зриваємо з думки про зубний біль геройські або ритмізовані ризи! Я відчував щось зовсім зворотне такій полегкости, і на думку, що треба підніматися сходами, журба огортала мене куди швидше, майже блискавично, підступно й воднораз навально, адже я вдихав дух лаку цих сходів, а вдихання набагато отруйніше, ніж проникнення через мозок. Опинившись у кімнаті, я мусив наглухо замкнутися, зачинити віконниці, викопати собі могилу, відгорнувши ковдри, і надіти саван у вигляді нічної сорочки. Але перш ніж поховати себе в залізному ліжку, яке мені поставили, бо влітку робилося задушно під репсовою запоною, що спадала з великого ліжка, я збунтувався, вдавсь до підступу смертника. Написав мамі цидулку, благаючи прийти до мене у важливій справі, яку я не можу довірити паперу. Я неабияк потерпав, що Франсуаза, бабусина куховарка, приставлена до мене в Комбре, відмовиться передати цидулку. Мене гризла думка, що моє прохання здасться їй таким же диким, як для капельдинера — вручити акторові листа на сцені під час вистави.
Щодо того, що можна та чого не можна, Франсуаза мала власний кодекс, розлогий, суворий і невблаганний, сповнений незбагненних застережень (це робило його подібним до ветхих законів, які були такі люті, що допускали вигублення немовлят і воднораз виявляли несподівану делікатність, забороняючи варити козлятко в молоці його матері або ж споживати сідничний нерв тварини). Згаданий кодекс — коли
