й висушити примудриться —
На те і злото кіс, зітхання шквал.
«Безстидниця!» — її він узиває;
Вона ж цілунком докір убиває.
Немов орлиця, що, голодна, рве
Хапливо пір’я безталанній жертві,
Шматує тілечко, іще живе,
Аби скоріш, хоч би й живцем, пожерти, —
Отак цілує — в щоки, у чоло…
Коли б те цілування знемогло!
Змирився — тільки не скоривсь, — Адоніс,
І важко дихає в обличчя їй.
Венера й не відвернеться — натомість
Говорить: «Це небесний легковій!
Садами станьте ви, мої ланити,
Щоб вільгістю цією розкошіти».
Немов попався у тенета птах,
Отак він поривався від богині;
З несили й сорому лютився — страх!
Та очі лиш гарнішали невинні.
На повноводу річку дай дощів —
І розіллється, вийде з берегів.
Вона ж блага — п’янка її примовка,
Бо ж у п’янливе ушко жебонить…
Та супиться мисливець, зирить вовком —
Досада палить, сором — червонить.
Він зашарівся — Афродіта мліє,
Поблід — вона божественно гарніє.
Не вб’єш любові поглядом хмурніш!
Отож, безсмертну руку підійнявши,
Заприсяглася, що й уклякне з ним,
На грудях в нього лишиться назавше,
Як хоч один цілунок дорогий
Не зсушить сліз — його то все борги!
Божественну зачувши обіцянку,
Адоніс визирнув, мов той нирець,
Що вирине й пірне, очей оманка, —
Такий-то він жаданого давець.
Устами вже й замірилася взяти,
Та відвернувся вмить — немає плати.
У спеку мандрівник не просить так
Води, як Афродіта — переміни.
Утіха поруч, та не взять ніяк;
Між хвиль горить, не гасне пал промінний.
«О зглянься, — молить, — серце кам’яне,
Одним цілунком ощаслив мене!
До мене залицявсь, як я до тебе[14 — До мене залицявсь, як я до тебе, Суворий, страхітливий бог війни. — В одному з античних міфів розповідається про пристрасть бога війни Ареса (Марса) до богині Афродіти (Венери). Цей сюжет є в «Одіссеї» Гомера.],
Суворий, страхітливий бог війни.
Незламний в битвах на землі й на небі,
У кожній зваді войовник жахний,
А бач, просивсь до мене у неволю
За те, що даром я тобі дозволю.
Над вівтарем моїм повісив спис,
І свій шолом, і щит непереможний;
Для мене став гульвісою з гульвіс,
Зробивсь веселий, говіркий, збитошний.
Забув і барабани, й прапори —
Став бойовиськом пух моїх перин.
Звитяжив скрізь, а йшов мені скориться —
В трояндових кайданах повела;
Ту силу, що міцну борола крицю,
Самою гордістю перемогла.
Та не гордись звитягою над тою,
Що бога війн подужала без бою.
Устами гожими торкнись моїх —
Не рівня хай твоїм, зате ж червоні!
Цілунок буде й твій. Чого затих?
Чого очима вкляк в земному лоні?
В мої глянь очі — там твоя ж краса.
Хай стрінуться й вуста, як очеса!
Чи ти соромишся? Замружся знову,
І я замружусь — ніччю стане день.
Навіщо нам очей ляклива мова?
Ми тут самі… Сміліш кохай лишень!
Хіба ж нас викажуть ці сині квіти?
Того, що чиним, їм не зрозуміти.
Пушок над губкою — ти ще не муж.
То й що? І чом тебе не скуштувати?
Лови нагоду! Час лови чимдуж!
Засушиш вроду — не повернеш втрати.
Квіток, що відцвітають, вже не рвуть,
Бо швидко осипаються й гниють.
Хоч би стара була я чи каліка,
Стидка, сварлива, згорблена, бридка,
Поморщена, скривіла, недоріка,
Сліпа, глуха, суха, незавидка, —
Тоді б і гордував, тоді корив би.
А так за віщо зазнаю я кривди?
Знайди хоч зморшку на моїм чолі!
У вічі глянь — які ясні та жваві!
Моїй-бо вроді вік цвісти в хвалі;
Ось тіло — ніжне, вогняне, легкаве!
Візьми рукою рученьку мою —
Відчуєш, як я тану, розтаю[15 — Візьми рукою рученьку мою — Відчуєш, як я тану, розтаю. — За давніми уявленнями, волога рука є ознакою пристрасності.].
Ось хочеш — мовою тебе зчарую
Або знімусь, як фея, полечу?
Як німфа буйнокоса, затанцюю
На цім піску — й слідочка не лишу?
Любов — це дух, що полум’ям палає[16 — Любов — це дух, що полум’ям палає, Тому й не кане — вгору пориває. — 3 чотирьох елементів (стихій) життя — землі, води, повітря та вогню — саме вогонь вважався найлегшим.],
Тому й не кане — вгору пориває.
Цей ряст нехай засвідчить правду слів:
Не гне його тягар мойого тіла,
А двійко слабосилих голубів
Мене домчать, куди б я лиш схотіла.
Така й любов легенька, як і я.
Невже ж гнітить тебе любов моя?
Чи серцем покохав своє обличчя?
Правицею ще шуйцю покохай.
Позалицяйся до свого ж величчя,
Згуби себе, а потім нарікай.
Люби себе й помри собі Нарцісом[17 — Люби себе й помри собі Нарцісом… — Нарціс (гр. міф.) — прекрасний юнак, син бога Кефіса та наяди Ліріопи. Нарціс побачив своє відображення в воді, закохався в нього і помер від цього кохання. Боги перетворили Нарціса в квітку. Сюжет міфа використано в «Метаморфозах» Овідія.],
Своїм віддайсь в струмку відбитим рисам.
Посвітач світить, красить самоцвіт;
Мед — для смаку, і для кохання — врода,
Зело — для запаху, для плоду — цвіт,
Хто ріс для себе — росту ріс на шкоду.
Зерно — від зерня, врода від краси.
Сам роджений, чом роду не даси?
Ростеш, годуєшся з землі приплоду,
То дай же ти й землі свій власний плід.
Себе продовжуй — так велить природа,
Нехай тебе переживе твій рід.
Тоді ти й після смерті жити будеш,
В подобі у своїй повік пребудеш…»
Богиня тут пітніти почала,
Бо холодочок їх обох покинув
І Феб, з вінцем спекотним круг чола,
На них з небес жагучий погляд кинув —
Віддав би хлопцю коней четверик[18 — Віддав би хлопцю коней четверик… — Мається на увазі грецький міф про сина бога сонця Геліоса й Клімени — Фаетона. Він випросив, у батька дозвіл правити його вогненною колісницею, та не зумів стримати коней і надто наблизився до землі. Зевс спопелив Фаетона своєю блискавкою.],
Щоб замість нього — під богинин бік!
Тепер Адоніс, вельми розімлівши,
Зробився дратівливий, хмурий, злий.
І, геть бровами очі затемнивши
(Мов хмарища на небо наповзли);
Говорить: «Годі вже любов хвалити!
Он парко як — дозволь тебе лишити!»
Вона ж: «Недобрий ти, хоч молодий!
Щоб утекти, який-то привід грубий!..
Мій подиху легкий, прохолоди
Розморене його обличчя любе!..
Ось холодок тобі зроблю з цих кіс,
А спалахнуть — заллю потоком сліз.
Те сонце, що з небес, воно ж лиш гріє;
Глянь, я повисла між тобою й ним.
Такої шкоди жар його не вдіє,
Як ти учиниш зором вогняним.
Була б я смертна — вмить би спопеліла,
Попавши між палючі два світила.
Із криці ти чи, може, кам’яний?
Ба ні, твердіший — камінь краплі точать.
Ти — жінки син, але ж людські сини
Любов шанують і любові хочуть.
Чи ти й родилося таке тверде?
Ні — мати камінця не приведе!
Чим завинила, що мене ти ганиш?
Чи від мого прохання ждеш біди?
Чи поцілунком ти уста пораниш?
Ох, милий, мову милу поведи!
Цілунок дай — тобі я віддарую.
Захочеш два — то й ще раз поцілую.
Бовване ти, холодний, неживий,
Ти ідоле, мальована картинко!
Не лиш для зору — для життя яви
Себе! Адже тебе родила жінка!
Від чоловіка в тебе — тільки лик,
Цілує ж без підказки чоловік».
Тут їй терпець урвавсь — урвалась мова,
І захлинулась хвилею чуття.
Порушник виграв суд; вона ж — без слова,
Любові найверховніший суддя!
І заридала, й мовити несила,
Ридання всі хотіння перебило.
То вхопиться за голову, то вмить
його за руку візьме, то сахнеться,
То поглядом до хлопця прикипить,
То стрічкою круг нього обів’ється.
Та лиш почне випручуватись він —
Зімкне на ньому пальці — як один.
«Молочно-білі руки ці зловили
Тебе, коханий, — промовля в журі. —
Я буду — гай, а ти — мій олень милий;
Пасись, де хочеш: в лузі, на горі.
Як паші на устах моїх не стане —
Солодкі нижче віднайди фонтани.
Для тебе стільки втіхи буде там!
Нагір’я звабні, лугові отави
Ще й дві гори відкриються очам —
Від бур криївки — пишні та кругляві.
Будь оленем — чим я тобі не гай?
Тебе не займе жоден пес-кудлай».
На те Адоніс тільки осміхнувся,
Аж на щоках запали ямочки —
Любові твір. Якби життя позбувся,
В таку могилу ліг би залюбки:
Чи ж може буть, щоб смерть кого здолала
В оселі, що любов побудувала?
Розверзлися ті гроти чарівні
И поглинули всю душу Афродіти.
Ще сум’яття — на думи сум’ятні!
Іще удар у серце, й так розбите!
Сердець владарку б’є її ж закон:
Попала до насмішника в полон!
Що діять? Що сказати безталанній?
Нема вже слів, а мука все росте.
Минає час — і рветься геть коханий
Крізь рук, крізь пальців плетиво густе.
— О зжалься! Змилуйся! — вона благає.
Та до коня Адоніс поспішає.
А звіддалік, де лісу зелена,
Жаждива, молодесенька лошиця
Назорила?им часом скакуна
І вже хропе, ірже, до нього мчиться.
А той ураз вуздечку обірвав
І навпростець до неї поскакав.
Як владно він ірже і скаче дибки,
Як легко він попруги розрива!
Копитами б’є землю, тне на дрібки —
Аж стугонить, мов буря громова.
Зубами перекушує вудила —
Осилив силу, що його водила.
І гриву закосичену — сторчма
На шиї здибив, насторочив вуха;
І тяжко дише, ніздрі роздима
І парою, неначе димом, жбуха.
Жахтять, жаріють очі, як вогонь, —
Такий-то смілий, палахкий комонь!
То виступає, ніби лічить кроки,
Величним, гордовитим виступцем,
То дибом стане, ще й покаже скоки.
Мовляв: «Ось, помилуйтесь молодцем!
І все це я чиню, щоб полюбила
Мене принадлива лошиця мила».
І що йому до вершника тривог,
До: «Стій, кажу!» чи «Любий кониченьку!»?
Що — до гнуздечок, до кольких острог?
Пощо йому окраси, дзеньки-бреньки?
Своє кохання бачить він лише
И не здасться більш ні на що — аніже!
«Природу, — маляр мислить, — перевершу:
Довершеного зображу коня!»
Виборює винагороду першу —
Немов живого мрець переганя.
А цей неначебто зійшов з малюнка:
Баский, дорідний, аж бринить, мов струнка.
Копито кругле й щіточки над ним,
Довгасті ноги і широкі груди,
Дугою шия, шкіра — сивий дим,
Хода така, що поглядають люди;
Хіба що бракувало в жеребця
На горду спину гордого їздця.
То геть відбіг і поглядає хитро,
А то сахнувсь від пташки, від пера.
У піжмурки гуляти кличе вітра:
Ну, хто кого в змаганні перегра!
Ой заграє і до хвоста, й до гриви —
Мов крила, мають! — веселун дмухливий.
Кохання прикликає він своє,
Вона ж відповідає — мов на слово.
І гордо (тож до неї заграє!) —
Ще й так жіночно — удає відмову.
Відбрикується, мов ляклива лань,
Від ніжних і жагучих домагань.
Мов той, що відкоша дістав, лицяльник;
Він гзиться — хвіст, як пава, розпустив,
Рятуючись від променів безжальних.
Тупоче! Мух без ліку погубив!
Вона ж, побачивши таку досаду.,
Вже й подобріла, щоб загладить зваду.
Юнак до нього руку був простяг,
Та схарапудилась, геть мчить лошиця
Неїжджена. Слідом і кінь потяг:
Гнівний господар хай собі гнівиться!
Шаліючи, обоє подались,
Наввипередки з галиччю, до взлісь.
Надутий, сів Адоніс — недогода!
Коня-буяна шпетить і кляне.
Тут знов Коханню випада нагода
Вимолювати щастя забарне,
Бо кажуть: мука серцеві потрійна,
Коли словами вилитись не вільна.
Закрита піч палає гарячіш,
Загачена ріка нуртує дужче.
Та повінь смутку свій здола рубіж,
І дощ словесний зцілить пал жерущий.
Воно й замре, мов став над ним вже кат.
Юнак шаріє — знов Венера близько!
Так вітер жар пригаслий роздува.
З-під капелюха лиш очима блиска
І відвертається від божества;
Збентежено глядить
