Йому б Любові золота стріла —
Не Смерті чорний спис, не смертна мла![24 — Йому б Любові золота стріла — Не Смерті чорний спис… — Тобто в Адоніса мав влучити своєю стрілою бог кохання, та його вразив бог смерті.]
Чи сльози п’єш, як сієш плач трагічний?
Чи ловиш стогони, що мчать до зір?
Пощо на очі сон наслала вічний,
На ті, що всім очам відкрили зір?
Немила вже й Природі згубна сила,
Яка її найкращий твір скосила!»
Повіки опустилися, й потік
Відчайних кришталевих сліз спинився,
Що із богининих рум’яних щік
На груди пречудові щедро лився.
Та повінь хоч які загати рве,
І знову струмінь срібляний живе.
Як очі й сльози діляться стражданням!
В кришталі відбивається кришталь.
Та дружнє хоче висушить зітхання
Очей і сліз виснажливу печаль.
Мов буряного дня — то дощ, то вітер:
То сльози полились, то подих витер.
Ще й множить біль мінливих мук юрба,
І тиснеться на перше місце кожна;
Їх слухає усіх і всіх — раба,
Щомиті — інша мука переможна,
Та всі лихі, готують всі удар,
Гуртуючись, мов сто сердитих хмар…
Та що це? Звіддалік хортів хтось кличе!
Так слуха колискову дитинча…
Уяви зазіхання руйнівничі
Умить цей клич надії розвінча,
І радість, мов страждання й не боролось,
Нашіптує: «Адонісів то голос…»
І сльози враз відринули усі,
В очей в’язницю, мов перлини в склянку.
Та часом найкоштовнішій сльозі
Втекти щастить і впасти наостанку,
Аби з лиця землі відмити грязь:
Земля ж не тоне — тільки упилась.
Любове, ти — невіра всім невірам!
І віриш, і не віриш водночас.
Твої і щастя, й біль — зеніт з надиром,
Надія й розпач — блиск твоїх окрас:
Вбиває перша любими словами,
Влещає другий чорними думками.
Наткала — й розпускає вже ткання:
Живий Адоніс — отже, Смерть не винна!
Немовби й не взивала навмання,
Богиню величає страховинну
Владикою гробків, гробком владик,
Загладою на всякий рух і крик.
«Ні, Смертонько, я просто жартувала,
А ти даруй мені — злякалась я,
Коли в цім лісі веприще назнала,
Яке жалю не має на хлоп’я,
І кинула тобі слова догани,
Жахнувшися: загинув мій коханий!
То ж не моя провина — кабана!
Йому пометись, невидима владарко!
Хоч мій язик сварив — то звірина
Жорстока, підла спричинила сварку.
Біль — двоязикий. Ста жінок умом
Не дати ради язикам тим двом».
У тій надії, що живий Адоніс,
Венера скорий здогад свій кляне.
Щоб мав юнак добро, талан, достойність,
До Смерті мовить слово підкупне
Про статуї, надгробки, склепи; навіть
Усі її страшні тріумфи славить.
«Юпітере! — ячить. — Яка ж була
Дурна я і який слабкий мій розум!
Горітиме; цвістиме — до морозу.
Як він помре — краса загине з ним,
І Хаос пожере вселенський дім.
Ах ти, Любове! Все тобі присниться,
Що конче хтось на твій чигає скарб.
Тебе злякала призвістка-марниця,
А серце вже й квилить, вже й має карб…»
Аж чує раптом клич веселий рога.
Де й дівся сум — танцює легконога!
Мов сокіл на принаду — так спішить,
Від невагомих стіп не гнуться трави…
Глядь: на тропі розтерзане лежить
Її кохання — вепрів вир кривавий.
Уражені видовищем, зіркі
Сховались очі, ніби вдень зірки.
Неначе равлика тендітні ріжки,
Що їх, коли торкнеш, сховає він
І вже не виткне з крученої хижки,
Аж поки небезпеки стихне дзвін, —
Так від кривавиці сахнулись очі,
Втекли в покої рятівної ночі,
Де склали всю повинність, блиск свій весь
В обладу приголомшеного мозку,
Що просить їх не виглядати днесь,
До трону більш не слати поголоски, —
Бо ж серце, боязкого владаря,
Непевна чутка громом ударя,
Й, налякані, дрижать підданці чемні —
Так вихори, ув’язнені в землі,
Підвалини стрясають попідземні, —
Жахаються великі і малі.
Цей трус Венерині чуття всі збурив,
Аж очі скочили з-під ковдр-зажмурів —
І боязко линули яснину
На рану, що прорили ікла вепра
У хлопця в боці, — сніжну білину
Сльоза із рани зчервонила тепла.
Трава і квіти — все, що там росло,
Із ним, здавалось, кровію спливло.
Це співчуття Венера бачить бідна,
Голівоньку схиливши на плече.
Страждає мовчки — не ридає ридма.
Гадає: «Він не вмре, живий він ще!»
Від горя оніміла, скам’яніла.
І сліз нема — всі вилити зуміла!
Засліплена, вже добачає там
Не ту, єдину, — три криваві рани.
І докоря невірністю очам:
Три брами, де й одній зіяти рано!
Лице також двоїться… І рука…
Там хибить зір, де думка не зірка[25 — Червона квітка в білих цяточках… — За різними варіантами міфу, Венера перетворила Адоніса на рожу, анемон, мак тощо.].
«Ще й одного оплакати не встигла,
Як двох Адонісів спіткав кінець!
Зітхання відлетіли, сльози збігли:
В очах — вогонь, у серденьку — свинець.
Свинцеве серце, очі, розтопіте!
Кохання краплі, ви мене спаліте!
Ох, світе, скарб який утратив ти!
І хто ще в тебе є, що варт дивитись?
Кого варт слухать? Чим із многоти
Щедрот своїх ти можеш похвалитись?
Приваба квітів гине й воскреса,
Та справжня тільки з ним була краса.
Віднині будьте непокриті, чола!
Хай сонце й вітер не цілують вас!
Нема що цілувать — на світі голо.
Хай сонце — палить, вітер — тне всякчас.
Коли Адоніс жив, вітри і сонце
Хотіли вкрасти це краси віконце.
Тому й любив він капелюх носить, —
Бо в очі лізло сонечко гаряче.
А вітер капелюх зідме й трусить
Почне чуприну — хлопець тільки плаче;
А сонце й вітер сваряться тоді,
Хто перший зсушить сльози молоді.
Побачити його біг лев з діброви;
Щоб не злякать, ховався за терни.
Аби його почути спів чудовий,
Приходив тигр сумирно, мов ручний.
А вовк, той голос вчувши, жертву кидав
І цілий день по тому кров’ю бридив…
Задивиться на образ свій в струмку —
Спливуться рибки в золотій оздобі;
І всі пташки раділи юнаку:
Щебече ця, а та несе у дзьобі
Шовковиці чи вишні спілий плід;
Він їм — красу, вони йому — ягід.
Лиш дикий дик, понурий, тупорилий —
Бодай могилу швидше він знайшов! —
Угору не зирнув на образ милий,
А то б не пролилась коштовна кров.
Коли ж зирнув-таки, то — треба знати —
Не вбити він хотів — поцілувати!
Отак-то він моє кохання вбив:
Адоніс гострим списом замахнувся,
А вепр на нього іклів не гострив,
Цілунком замиритися рвонувся;
Та схибила закохана свиня
І в бік угнала ікла навмання.
Коли б і я іклатою родилась,
Цілунками його убила б я.
Та мертвий він — не поблагословилась
Його любов’ю молодість моя».
Сказавши це, упала в узголов’я,
Лице сплямивши зимною вже кров’ю.
Що гляне на уста — уста ж бліді,
За руки візьме — руки геть холодні!
На вухо сповідається в біді,
Так ніби вуха ті вчувати годні.
Повіки піднімає, що злягли
На два світила, згаслі серед мли.
Вона ж гляділася у ті свічада
Не раз, а це себе не бачить в них.
Померкла незрівнянна їх відрада,
І вроди чар кудись безслідно зник.
«О диво часу! — каже. — Ти загинув,
А день мене й не втішив — не відлинув.
Ти вмер. Тож волю я свою звіщу:
Віднині за любов’ю шлю осмуту.
Хай, ревності підвладна та плачу,
Любов солодка гіркне на отруту;
Нехай нерівню кожен обира,
Нехай жура утіху пожира.
Нещира буде хай, оманна й змінна;
Хай зрада в пуп’янку її згризе;
Хай зваба так прикриє суть розтлінну,
Щоб правдою здалось облудне все;
Хай зробить тіло квітнуче — гниючим,
Німою — мудрість, глупство — балакучим.
Розгульна буде хай і все ж — скупа,
Смішним хай зробить дідуся-столітня,
Хай джиґуна оберне на стовпа,
Вельможу обскубе, збагатить злидня;
Безумством буйно-тихим буть їй слід.
Хай хлопець дідом стане, хлопцем — дід.
Хай там схибнеться, де тверда опора,
Іде без ляку там, де зради твань;
Хай всепрощенна буде й надсувора,
Брехлива з-під правдивих обіцянь;
Нехай хова під благочестям скверну;
Хай з серни лева робить, з лева — серну.
Хай наведе вона і війн, і чвар,
Розділить старше з меншим покоління,
Хай стане служкою для всяких свар,
Як паливо слугує для пломіння;
Мою любов ще в брості вбила смерть —
Не повнись, келиху кохання, вщерть!»
І враз юначе тіло мов розтало,
Розвіявсь, як хмаринка, смертний прах,
А з крові розіллятої постала
Червона квітка в білих цяточках,
Так схожа на оті краплини крові,
Що вцяткували щоки мармурові.
До квітки голову схиля вона:
Чи ж пахне свіжим віддихом Адона?
«На грудях житимеш моїх, ясна,
Як смерть його забрала беззаконна…»
Стебло зірвала, і на зламі сік
Зеленою сльозиною потік.
«Так батько твій чинив, о бідна квітко,
Ростку того, хто пахнув ще любіш, —
Таж від найменшого він ллакав збитку;
До себе дорости хотів, не більш, —
Так само й ти. Та знай, мій квіте бідний:
Тобі, як батька кров, ці перса рідні.
На них він, як на ложі, спочивав,
Життя він дав тобі, а з ним і право
Люлятися отут, немов між трав, —
Вколише серденько тебе на славу.
Й щомиті цілуватимуть уста,
Бо ти — мого кохання яснота».
І геть спішить, стомившись марнотою,
Сріблястих голубів своїх впряга
І колісницею мерщій легкою
Пустелю голубу пересяга,
У Пафос летячи, де буде свято[26 — У Пафос летючи… — В місті Пафосі (о-в Кіпр) стояв славетний храм, присвячений богині кохання Афродіті.]
Оплакувать свою велику втрату.
Післямова
Поема була написана 1592 р. Вперше надрукована форма том Octavo 1593 p. земляком Шекспіра Річардом Філдом. Книговидавцем «Венери і Адоніса» став Джон Харрісон. На титульному аркуші ім’я видавця не проставлене, але його видавничі права позначені емблемою із зображенням якоря. Текст, передрукований, певно, з вивіреного авторського рукопису, дійшов до нас в доброму стані. Тільки до 1636 р. вийшло 12 її видань. Присвячена «Венера і Адоніс» покровителеві Шекспіра графу Саутгемптону.
Джерелом сюжету поеми стали «Метаморфози» Овідія. Шекспір міг прочитати книгу в оригіналі або ознайомитися з її текстом в англійському перекладі А. Голдінга (1567). У X книзі «Метаморфоз» оповідається про пристрасть богині кохання Венери до юного мисливця Адоніса. В Овідія нічого не сказано про нехтування героя почуттям. Римського поета привернула до себе життєствердність міфа. Не скорившись долі, — «Над усім же ненависна, — каже. — Права не маєш однак!» — Венера в Овідія зберігає життя Адонісу, обернувши його на квітку. Близька до поеми Шекспіра сюжетна ситуація, розроблена Овідієм у IV книзі «Метаморфоз», де розповідається про пристрасть німфи Салмакіди до юного Гермафродита, який теж знехтував коханням. Сцена боротьби німфи та юнака дуже нагадує аналогічний епізод у «Венері і Адонісі». Співзвучні поемі Шекспіра й окремі фрагменти міфа про Нарціса (кн. III), наприклад, захоплення героя полюванням.
Поетичний дебют Шекспіра близький до надзвичайно розвиненої в західноєвропейській літературі традиції створення любовних поем. Прагнення до вивчення людського почуття зароджується ще в середньовічній куртуазній поезії. Особливою популярністю починає користуватись у цей час «Наука кохання» Овідія, що породила численні наслідування. Інтерес до теми зберігається в епоху Відродження. Думка про світову обов’язковість кохання звучить уже в творах Ф. Петрарки (більш абстрактно) і Дж. Боккаччо. У повісті Боккаччо «Амето» любов перетворює мисливця-варвара на «божественну людину» Відродження. В його жартівливо-галантній поемі «Полювання Діани» (1335), створеній, як і «Венера і Адоніс», на міфологічному матеріалі, богиня вимагає від своїх супутниць обітниці цнотливості. Юні мисливиці залишають Діану, віддавши перевагу богині кохання Венері. Галантно-авантюрна першооснова зберігається в поемах М. Боярдо, Л. Аріосто,
